Острів Скарбів

Бачачи, що я збираюся вихлятися круг щогли, Гендс зупинився. Якусь хвилину ми чигали один за одним — Гендс удавав, що ось-ось кинеться на мене зліва чи справа, а я щораз ухилявся в протилежний бік. Це скидалося на гру, що в неї я частенько грав у рідній околиці, бігаючи серед скель біля затоки Чорного Горба. Але, звісно, в тих хлоп'ячих іграх моє серце ніколи не калатало так шалено, як тепер. Хоча все-таки це було схоже на гру, в якій я сподівався виграти, маючи супротивником чоловіка літнього, та ще й сильно пораненого в стегно. Трохи осмілівши, я навіть дозволив собі хвильку поміркувати, чим може закінчитись наша сутичка: я, безперечно, міг протриматись досить довго, але надії на остаточний порятунок таки не мав.

Поки ми отак підсиджували одне одного, „Еспаньйола“ раптом врізалась у пісок, і від поштовху дала різкий крен на лівий бік, аж палуба нахилилась під кутом у сорок п'ять градусів, а через шпігати ринув потік води, утворивши біля фальшборту велику калюжу.

Ми обидва втратили рівновагу й покотилися, мало не обнявшись, до шпігатів. Труп пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками важко полетів слідом за нами. Я стукнувся головою об ногу боцмана так міцно, що зуби в мене клацнули. Проте мені першому пощастило схопитись на ноги, бо на Гендса, як на те, навалився труп. Оскільки несподіваний нахил судна унеможливив дальшу біганину по палубі, я мусив тут-таки знайти якийсь інший спосіб порятунку, бо ворог же був поруч. Не гаючи ані секунди, я вхопився за ванти[41] бізань-щогли й подерся угору, а подих перевів аж тоді, як сів на рею.

Прудкість урятувала мене: призначений мені удар кинджала влучив на півфута нижче мого тіла. Розчарований невдачею, Ізреєл Гендс дивився на мене знизу вгору, здивовано розтуливши рота.

Скориставшись із цього перепочинку, я швиденько набив одного пістоля, а потім задля більшої певності почав наново набивати й другого.

Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, що його становище гіршає. Трохи повагавшись, він насилу вхопився за ванти і з кинджалом у зубах поволі побрався вгору. Ліз він, ледве підтягуючи поранену ногу й голосно стогнучи від болю, і поки він просунувся на третину відстані між нами, я встиг спокійно приготувати обидва пістолі. І тоді, тримаючи по пістолю в кожній руці, я заговорив до нього.

— Ще крок, містере Гендсе, і я розтрощу вам голову! — І докинув глузливо: — А мертві не кусаються, як вам відомо.

Він зразу ж зупинився. З його обличчя я бачив, що він силкується щось обміркувати, але це йому давалося так важко й повільно, що я, відчувши себе поза небезпекою, голосно розреготався. Нарешті, кілька разів проковтнувши слину, він заговорив, а з обличчя його все не сходив вираз цілковитої розгубленості. Він витяг з рота кинджал, що заважав йому говорити, одначе з місця не зрушився.

— Джіме, — почав він, — ми обидва заплутались, і нам треба якось дійти згоди. Я б спопав вас, коли б не той крен судна, але мені не щастить, так уже є. І хоч як це прикро, я, старий моряк, мушу скоритися вам, Джіме, корабельному юнзі.

Я радо впивався його словами й тішився, мов півень на паркані. Коли це він махонув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі, як стріла. Я відчув удар і гострий біль, а плече моє виявилось прип'ятим до щогли. Від жахливого болю й несподіванки — зовсім наче позасвідомо — я спустив обидва гачки, і мої пістолі вистрелили й випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо скрикнувши, стерничий розкинув руки й полетів сторчма у воду.