Місто уповільненої дії

Пауза.

— Ти за мною доглядаєш, як за сином.

— Пустун, — сміється Рома і опускається на табуретку поблизу кухонного серванта, ніби не хоче сидіти поруч зі мною за столом. Вона злегка погойдується, ледь помітно рухаються ноги й руки. Цієї миті між ногами розходиться халатик, бачу охайно поголений у формі маленького трикутника чорнявий лобок. Хвилююся, бо на мене, Господи, дивиться симпатична пиздюлька! Заплющую очі.

Пауза. Запитую:

— Чому не їсиш пиріг? — Вона заперечливо хитає і, відкинувши голову, стежить за мною. Від цього зовсім почуваюся незручно. В її очах танцюють бісики. Думаю про те, що сьогодні зроблю непоправну помилку, можливо, зміниться моє життя. Кажу Ромі, є така фішка, коли людина своїми необдуманими вчинками може поламати долю. Вона на мить стає серйознішою, кокетливо, але з помітним незадоволенням, відводить погляд і з нотками нетерплячки в голосі кидає:

— Долю?

— Да! Розумієш… коли… коли…

— Може досить слів? — перебиває мене.

— Що?

— Олег… Пауза.

Я, мабуть, повний кретин, крейзі, бабено, стронсо!

— Скільки можна їсти? — запитує вона. Повільно, демонстративно підводиться, обходить стіл, і наближається; обома руками бере мене за комір сорочки й силоміць витягує до себе, наче господарка пивного бару дешевого ханигу, що розпластався за стійкою і не дає можливість іншим клієнтам зручно провести час.

Уперше її обіймаю, і це на мене діє, мов електричний струм. Від Роми пахне свіжістю і трішки пирогом. Вона збуджено й агресивно кусає мої губи і ми падаємо на підлогу. Рома швидко звільняється від халату, осипає моє обличчя, шию й груди поцілунками. Заплющую очі, слухаючи її стривожений, гарячий шепіт, щебетання горобців і гул автомобілів за вікном. Вона просить поцілувати її там. Вдячно підкоряюся, ледве торкаюся губами маленького звірятка, відчуваю приємну теплу м'якість. Упиваюся сильніше і її тіло починає тремтіти й плавно рухатися, мов морські хвилі. Дівочі руки міцно стискають мою голову, ніби це найдорожче, що зараз є в її житті.

— Господи…

Стежу за розслабленим обличчям, вона облизує свої розкриті губи й шепоче приємну муру. Потім — ого! — несамовито вискакує на мене і лише тепер помічаю, наскільки в неї прекрасні груди.

— Глибше! Глибше, маленький.

У ній наче прокидається неспокійний біс.

Шєт! — озивається дебільний телефон, але ми на нього не звертаємо увагу. За кілька хвилин Рома тремтить у солодких конвульсіях, дивно зойкує. Дивлячись на її чутливе тіло, здається, що своїм нутром воно мене ковтне разом з ногами.

— Про що ти думаєш? — запитує згодом на дивані, поклавши голову мені на коліна. Перебираю пальцями пасма чорнявого розкуйовдженого волосся і помічаю, що вона ще красивіша, коли не причепурена.

— Не знаю.

— Боїшся, що Тюля тебе відмастить? Пауза.

— Я боюся свого сорому.

— Сорому? — підводиться вона, її обличчя вкривається кількома зморшками, набираючи сірого відтінку. — Тобі за це соромно?

— Ти не так зрозуміла… — шкодую за сказане, бо відчуваю як з'являється психологічний бар'єр, а Рома за ним, як за скляною перегородкою.