Колгосп тварин

Що до решти, то їхнє життя, наскільки вони могли його оцінити, осталось таким, яким було раніш. Вони назагал були голодні, спали на соломі, пили з ставка, працювали на полі; зимою дошкуляв їм холод, літом комашня. Нераз старші між ними напружували слабу вже пам’ять і намагались з’ясувати собі, чи у перші дні Бунту, коли Джонса тільки-що були прогнали, справи їхні стояли ліпше чи гірше як зараз. Та вони не могли собі пригадати. Теперішнього свойого життя не могли ні з чим порівняти: не могли ні на що спертися, крім рядів Квікунових чисел, а ті незмінно доказували, що все йшло на ліпше й на ліпше. Трарини дійшли до висновку, що це нерозв’язна проблема; у всякім разі тепер у них було мало часу для міркування про такі речі. Тільки старий Беніямін заявляв, що пам’ятає кожну подробицю свойого довгого життя і що добре знає: справи ніколи не стояли (та й не могли стояти) набагато ліпше, чи набагато гірше – бо голод, невигоди і розчарування це незмінний життєвий закон.

А в тім тварини ніколи не втрачали надії. Що більше, вони ніколи ні на мить не втратили почуття переваги і гордости з того, що вони є громадяни Колгоспу Тварин. Вони все ще були одиноким колгоспом в цілому графстві ба – в цілій Англії! – де власниками й управителями були тварини. Усі вони, навіть наймолодші, навіть приходні, приведені з хуторів, що стояли за десять, а то й двадцять миль, цьому безпреривно дивувались. А коли вони чули грюкіт рушниці і лопотіння зеленого прапору на щоглі, серця їхні сповнювались тривкої гордости, і розмови завжди звертали на давні геройські дні, на те, як прогнали Джонса, як записали Сім Заповідей, на великі бої, що в них людські загарбники були переможені. Не покинуто ні однієї з давніх мрій. Всі досі вірили в Республіку Тварин, що віщував старий Марко, що повстане, коли людська Нога не топтатиме більше зелених полів Англії. Вона колись прийде. Може й не швидко, може не за життя тварин колгоспу, проте вона прийде. Може навіть то тут – то там наспівували потай мелодію «Звірів Англії». У всякім разі кожна тварина в колгоспі знала її, хоч жодна не наважилась би заспівати голосно. Може й справді їхнє життя було важке і не всі сподівання сповнились; зате були свідомі того, що вони були не такі, як інші тварини. Якщо голодували, то не тому, що годували людських істот – живоїдів; якщо вони й працювали важко, то принаймні трудились на себе. Жодне створіння не називало другого «пане». Усі тварин були рівні.

Одного дня, на початку літа, Квікун звелів вівцям піти за собою й вивів їх на другий кінець колгоспу, на зарослий берізками обліг. Вівці провели там цілий день, об’їдаючи березове листя під доглядом Квікуна. Увечорі він вернувся до панського будинку, але тому, що погода була хороша, наказав вівцям остатись на місці. Скінчилось на тому, що вони там пробули цілий тиждень; за цей час інші тварини зовсім їх не бачили. Квікун проводив між ними більшу частину кожного дня. Він казав, що вчить їх нової пісні, і що це вимагає додержання тайни.