Марево
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Марево». Краткое содержание книги:
— Цікаво, що ж це за зброя?
Але перекладач, мабуть, злякавшись, що наговорив зайвого, замовк і знову почав ворушити губами.
— Мене зовуть Саїд-Мухтар, — згодом промовив він, ніби крізь сон. — Я родом з Бухари, і в мене вже тридцять років болить серце при згадці про священні камені цього міста.
Неподалік від намету почувся якийсь протяжний звук, сумний і одноманітний.
— Хтось плаче? — сказала Елла.
— Співає, — поправив її Саїд — Мухтар.
Пісня булькала в горлі в невидимого співака, ніби вода в шийці пляшки, вона розтікалася в темряві, заповнюючи весь простір своєю тугою й смутком.
— Пісні — це єдине, що у нас ще лишилося, — тихо промовив Саїд-Мухтар. — У кожного з нас є багато різних пісень. Є пісні осінні, весняні, — зимові, літні, є пісні про розлуку, про побачення, про докір і відмову, про незгоду і вірність, про жорстокість і насолоду. Пісні старі, які ми чули ще од своїх дідів, і є зовсім нові, що виникають тут же, в пустині, як та, що ви зараз чуєте.
— Про що ж вона? — поцікавилась Елла.
— О, це дуже сумна пісня, — зітхнув Саїд-Мухтар. — Зараз я спробую вам розповісти, про що в ній співається.
Він заплющив очі і, похитуючись в такт словам, почав говорити речитативом:
— Невесела пісенька, — сказав професор.
— В ній співається про гірку долю таких сіром, як я, — не розплющуючи очей, промовив перекладач. — Нас теж закинув сюди вітер часу, одірвавши від домівок і рідних країв…
— Ну, це не зовсім так, — поправив його Григорій Микитович. — Людина — це все ж не безвольна квітка, яку можна вирвати з коренем і перенести куди завгодно. Людина мусить чинити опір, простіше висловлюючись, боротися..
— Хто з нас не бореться? — зітхнув Саїд-Мухтар. — Всі ми боролися і боремось до цього часу, але ж…
— Якщо купка людей бореться з цілим народом, то заздалегідь відомо, що переможе народ, — здвигнув плечима професор. — Невже ти думаєш, що ті басмачі, які є тут у вас, або шукачі легкої наживи, яких Алаяр-хан поназбирував, мабуть, з усього Ірану — це сильні, одважні люди? Це просто… ну, як тобі сказати… Ну, бандити, і більше нічого.
— Я нічого не думаю, — прошепотів Саїд-Мухтар. — Я надто старий, щоб думати. Я тільки страждаю…
— То якого ж біса! — вигукнув професор. — Плюньте на цього Алаяр-хана і розійдіться по домівках, станьте чесними людьми. Якщо цього не наважуються зробити молоді, то хай їм покажуть приклад такі старі, як ти…
При останніх словах Григорія Микитовича Саїд-Мухтар підвівся і поправив заткнутий за хустку, якою був підперезаний його халат, великий кривий кинджал.
— Ти, рус, говориш криво, хоч і сидимо ми прямо, — сказав він суворо. — Я не прийшов до тебе домовлятися про зраду Алаяр-хану, хай буде над ним мир і благословіння аллаха. Я хотів вдихнути з твого одягу порох моєї рідної землі, з якої ти недавно приїхав. Я. старий, мої очі сльозяться вже не тільки от диму наших похідних вогнищ, а навіть від осінніх туманів і сонця, але в мене ще вистачить сили закінчити те, що я почав тридцять років тому.
І він вийшов, рвучко відхиливши полу намету.
— Якийсь божевільний, — здивовано промовила Елла.
— A на мою думку, це був просто шпигун Алаяр-хана, — відповів їй професор. — Подивимось, що ці джентльмени придумають завтра.
А наступного дня їм знову понадівали на голови смердючі вовняні мішки, в яких було важко дихати і крізь які не видно було навіть сонця.
Елла спробувала пручатися, кричати, коли до намету ввалилося кілька бандитів і почали в'язати їй руки, але Григорій Микитович заспокоїв її.
— Не треба, Елло. Все одно вони сильніші за нас, їх більше. Треба шукати якогось іншого виходу. Ну, і потім, я сподіваюся, що Олег не забув про нас…
Вони сиділи поряд, не бачачи одне одного, мовчали і ловили кожен звук, що долинав знадвору, — а раптом приїде Олег, щоб їх визволити.
Та навколо було тихо. Кудись пропали всі бандити, не чути було ні розмов, ні кінського тупотіння, ні дзеленчання збруї. Лише важко сопів вартовий перед наметом та цокотів годинник на руці у професора.
25
Голестан — місце, де росте багато троянд.