Я, «Побєда» і Берлін
- Автор: Скрябін Кузьма
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "
- ISBN: 966-03-3576-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Я, «Побєда» і Берлін». Краткое содержание книги:
Ця книжка — літературний дебют відомого українського співака Андрія Кузьменка (Кузьми), лідера групи «Скрябін». До збірки увійшли дві повісті, а також тексти відомих пісень групи. Перша повість — «Я, Побєда і Берлін» — проникнута яскравим почуттям гумору, веселим настроєм і, напевне, розсмішить навіть дуже серйозних читачів. Події відбуваються навколо старого і пошарпаного автомобіля марки «Побєда». на якому Андрій зі своїм другом Бардом подорожують до столиці Німеччини. Друга повість — «Місто, в якому не ходять гроші» — зовсім інша за жанром. Це невесела історія про дівчину Алісу, яка через збіг обставин опинилася в жахливому місті, де панують людиноненависництво, нечувана жорстокість і нелюдські порядки, — місті, з якого немає дороги назад…
Перейти на страницу:
І буде так
Я п'ю молоко і заїдаю хлібом,
А збоку мій кіт миє руки з милом.
І добре є нам, нема що говорити,
Закрийте вікно, щоб мух не напустити.
І буде так цілий час...
І буде так цілий час...
Я люблю твій дім, я люблю твої ноги,
Вдихаю той дим, що вижити поможе.
Три рази на день мию свої зуби,
Я, може, дурний, складаю всьо до купи.
І буде так цілий час...
І буде так цілий час...
І так то вже є
Не надіявся я на це, так то вже є.
То був хтось, кого я знав і міг зрозуміти.
Не знаю, що тепер зробити,
Не знаю, ким ти є тепер.
То, що говориш, звучить так,
Що відчуваю я знов когось чужого.
Не знаю, з чого почати,
І не хочу того знову почути.
Не вірю вже...
Це тільки знаю, чув це вже все раніше —
І не вірю вже...
Пам'ятаю твій голос,
Перш ніж надто сталося,
Бачив то й був певний,
Що все було таке молоде й нове.
То відбувалося вже пару років раніше
І так то вже є...
Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, що вже знаєш,
А то є зовсім не правда...
Не знаю, від чого почати,
Не хочу вже то слухати.
Не вірю вже...
Чув то вже все раніше...
І тільки то одно знаю,
Знаю, що вже не повірю.
І не вірю вже...
І так то вже є...
Коханки приходять, відходять.
Здається тобі, що вже знаєш.
А то є зовсім не правда...
Казка
Давай заснем і тихо звідси підем,
І буде добре і не буде так зле,
Бо коли спиш собі, то бачиш той світ
Таким, як він ніколи б бути не міг.
Багато бачив я тих ваших казок,
І злим буває добрий Дідо Мороз,
І не велика є людина гора,
І в короля ніколи грошей нема.
Багато бачив я тих ваших чудес,
І добра фея любить тільки себе,
І Білоспіжка вже продалась давно.
Та ваша казка — то попсуте кіно.
Коралі
Я дуже рано встав, нікого не чекав,
Скоро сів на машину і додому почесав.
Я сам не знаю чо', і то ніхто не знає того,
Маю досвід, маю досвід...
То небо надоїло, що не може вже висіти,
Собаки, люди, свині, заминайте вже отут.
Беріть лопати в руки, бо вже треба щось робити,
Кожен косить, кожен косить...
На дорозі трохи ями, не люди, а плями,
Всі жиють в одному місті вечорами і днями.
Ти гуляй собі помалу, не чіпай нічо, заки
Ніхто не просить і не просить...
На вокзал, на вокзал приміський, треба зал,
Гроші в касу запихаю, з-за кишень нічо не вкрали.
Електричку доганяю, на газеті засинаю,
Я читаю, я читаю...
То я іду додому...
То я їду додому...
А то мої колеги — дуже файні музиканти,
Не дайте хліба з'їсти, тільки дайте щось заграти.
Та ніхто не має грошей, але настрій то не псує,
Поговорим, поговорим...
На вулиці зараза і на воді зараза,
Нема кого здурити — всі вже мудрі на відмазу.
Тут кожен собі має своє радіо-FM,
То є добре, то є добре...
Тут кожен день туман, тут кожен день дощ,
Кобітки ходять парами туда-сюда по площі.
Аптека є за рогом, непочатий край роботи
Молодому, молодому...
Я трохи постарію, я трохи посивію,
Я багато обкурив, ну а ще більше не хотів.
Ніхто не зрозуміє вже,
Чого я так завжди хотів додому...
Любити платити
Через мої окуляри
Я часто бачу, що буде, що буде з нами.
Такі окуляри!
Куда ми з вами живемо?
Хтось каже: нам то не треба — кому это надо!
І лишається ззаду.
Через мої окуляри
Всьо виглядає ясніше — ну зовсім як правда!
І може навчити —
Може навчити хотіти,
Може навчити любити,
Любити платити!
Щоби потім цінити
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...
І що тут саме цікаве:
Ти ж то їх маєш так само — такі окуляри!
Візьми і вийми з футляру.
Наше життя — то мінне поле.
Куда не сунься — чужі навколо.
Надійся на себе — своїх, може, й не буде.
В нас є тільки ми — озимі люди...
Люди чекають
Я назбираю гроші, сяду на поїзд,
І, як завжди, на самі ліпші місця білет.
Під теплий чай знайду огризок паперу —
І так народиться зовсім новий куплет...
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...
В купе моєму є вікно-телевізор,
З дитинства люблю то найліпше на світі кіно.
Машини там чекають на переїздах,
І незнайомі люди кличуть мене...
Оу-о!.. Везе мене поїзд,
Стукають колеса знайомий ритм.
Оу!.. Пролітають перони,
Люди на перонах чекають зими...
Десь там попереду чекають вокзали
І ті кіоски, що не мають вчорашніх газет.
Після концерту я спакую гітару,
І знов на саме ліпше місце білет...
Люди, як кораблі
Я не твій брат — ти не сестра моя.
Ніколи не розказуй мені, хто і в чому є винний
на нашій землі —
Люди, як кораблі.
Кожен пливе, поки хвиля несе і поки глибока вода,
Глибока і темна до самого дна,
До самого-самого дна...
На глибині зустрічаються всі,
Так ніби в морі місця нема,
І труться бортами, аж стогне земля від зависті,
підлості й зла..
Хтось не доплив,
Бо йому помогли набрати повні трюми води,
Бо стати героями тої війни дуже хотіли вони...
А до берега тихо хвилі несуть
Поранені душі живих кораблів.
А від берега знову в море ідуть
Ті, хто вірив і правду знати хотів...
Перейти на страницу: