Зарубіжний детектив

— Її нема в кімнаті. Пішла… нібито пішла в церкву. Я довідався в якоїсь старенької з родини Цугуїв.

— Пішла?! — вигукую я.

Трясця його матері, й цього разу доведеться відкласти оформлення протоколу.

— Що будемо робити?

Я знову відчуваю голод. В «Експресі» я тільки заморив черв’ячка. Мамі теж не зателефонував. А тепер, на превеликий мій жаль, відчуваю, що так і не виберу часини, щоб зателефонувати.

— Знаєте, про що я вас попрошу… У мене сьогодні після обіду ще сила-силенна справ… Заходіться, будь ласка, самі коло свідчень Лукреції Будеску.

Прокурор Беріндей дивиться на ручного годинника й обережно відповідає:

— Дозвольте вам сказати, що ось уже майже година, як мій службовий час закінчився. Але й мені може закортіти в кіно, й, зрозуміло, я піду не сам. На того ж таки «Зорро». Скажіть, чи вільно мені хоч раз у тиждень подивитися фільм?

Я розреготався… Згодом кажу:

— Хочу, щоб ви сьогодні не втрачали зв’язку. Може так статися, що ввечері ми будемо ще потрібні один одному, — і рушаю до дверей.

— Я теж іду! — вирішує прокурор. — Відвезу вас, десь підвечеряю і повернусь сюди, щоб закінчити розмову з Лукрецією Будеску.

— Двері опечатаємо?

— Так, неодмінно.

Біля дверей я зупиняюся, розчиняю їх навстіж і зачиняю знову. І так кілька разів. Прокурор дивиться на мене з роззявленим ротом.

— Ви що, бавитесь, капітане?

— Крізь ці двері нічого не чути, — звертаю його увагу. — Вони звуконепроникні.

— Чого ж тут дивуватись? Я з першого погляду переконався, що молодий Лукач добрий господар. Якщо хочете знати, двері до моїх апартаментів теж не пропускають звуку.