Пригоди двієчника
- Автор: Тухтабаев Худайберды Тухтабаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Григор Тютюнник
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди двієчника». Краткое содержание книги:
Ледар і двієчник Хашим, знайшовши чарівну шапочку, мріє про подорожі, героїчні подвиги, славу. Що вийшло з його мандрів, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю веселу й повчальну книжку.
— «Допомагає по господарству»! Краще б він зовсім не допомагав! Ти полізь на дах, подивися: всі до одного персики пообривав. І спілі й зелені. Допомагає він!
— Нічого. Людина не зразу навчена родиться, — сказав тато. — Прийде час, узнає, як треба працювати. Ти згадай, мамо, хіба я був святий? А тепер? Правда, я не професор і не академік, простий тракторист, але мене всі поважають. Я маю все, що потрібно людині: сім'ю, хату, друзів вистачає… А, трохи не забув! У мене сьогодні радість.
— Яка радість? — схвильовано перебила його бабуся.
— За добру роботу на цілині вирішили нагородити мене і Касимова. Машинами «Москвич».
— Машиною? — недовірливо розвела руками бабуся. Я ладен був закричати «ура», хотів розцілувати тата, а заразом і бабусю. Та цеї миті пролунав голос:
— Пробачте, будь ласка, наш Закір не заходив до вас?
Я міцно заплющив очі: це був голос матері мого друга Закірджана.
Заклопотаний своїми прикрощами, я геть забув про нього. Знову мені перепаде, якщо він заснув на нашому даху…
— Тут я, мамочко, тут, — почувся сонний голос Закіра. — Я не спав, просто в саду полежав. Учив, учив уроки та й полежав трохи…
— Ходімо, ходімо, вдома розкажеш, як ти вчив уроки. Я уважно вислухаю тебе! — пообіцяла Закірова мама.
— Бачиш, у кожного — своє! — сказав тато, звертаючись до бабусі, й засміявся.
АПАРАТ ВІД ПРИСТРІТУ
Спробуй лишень усидіти дома, якщо тобі заборонено виходити на вулицю. Мовби тисячі голосів кличуть, ваблять, якісь невидимі руки підштовхують: «Іди, іди, — кажуть вони, — пограєшся, побігаєш з хлопцями, до Закіра заглянеш. Може, і йому твоя допомога потрібна. Адже вчора, доки ти цікавився «фокусами», він працював!»
— Чого ти бігаєш, як курка з яйцем?! — нагримала бабуся.
— Я не бігаю… Просто мені соромно, бабусю. Учора пообіцяв Закірові допомогти моркву прополоти, а допомогти, мабуть, не зможу. Вдома треба сидіти…
Бабуся уважно подивилася на мене, потім одвернулася й сказала, зітхнувши:
— Обіцяв — то йди, чого стовбичиш тут!
Ах, моя люба бабуся! Ніколи не знаєш, що вона втне. Може і вуха наскубти, і цукерками почастувати, і молитву вчити звелить, і погуляти відпустить, коли це тобі заборонено.
Я чмокнув бабусю в зморшкувату щоку, вискочив на вулицю і замалим не збив з ніг сестричку Донохон. Лице її було мокре від сліз.
— Хто тебе побив?
— Болить у мене, — сказала Донохон, тримаючись обіруч за живіт. Волосся в неї було розкуйовджене, личко зробилося маленьке-маленьке й дуже бліде. Мені аж серце зайшлося від жалю. Я легенько взяв сестричку під руку й повів додому.
— Живіт… Ой, живіт! — стогнала Донохон.
Поклавши її на ліжко, бабуся спитала, що вона їла.
— Нічого… суп… а вранці сметану… — відповіла сестричка кволим голосом.
— Тебе зурочили, внучко, — вирішила бабуся, приклавши долоню до її чола. — Біжи, Хашиме, поклич стару Capу.
Я вдав, що не почув наказу.
— Кому сказано?! Біжи мерщій! — нагримала бабуся.
Заперечувати їй зараз не можна. Тільки розсердиш. А цієї тітоньки Capo я терпіти не можу. Кажуть, нібито вона спілкується з самим аллахом і він допомагає їй виліковувати різні хвороби. Правда, Кабулов сказав, що вона звичайнісінька шахрайка, одурює простаків, виманює у них гроші. Але ж говорити — це одно, а довести — інше. Ще ніхто не довів, що Сарохон — шахрайка. А слава в неї… мов у якоїсь кіноактриси. Всі її знають. Тільки-но трапиться щось, біжать до неї, як оце я зараз. Але ж я не сам біжу, мене бабуся примусила. Отак і інших, певно, хтось примушує, може, бабуся, може, дідусь чи стара мати. Добровільно я нізащо не пішов би до цієї знахарки. Не подобається вона мені — і край. І сина її Мирабіддинходжі не люблю. Він дуже скупий. Має два велосипеди і нікому навіть доторкнутися до них не дозволяє. Торік я три години вмовляв його дати проїхатися хоч разочок. Не на новому, чеському, а на старому велосипеді. Одне лише коло зробити. Мирабіддинходжа погодився тільки тоді, коли я віддав йому свого складаного ножика. Узяв ножика та ще й поклястися примусив, що я зроблю лише одне коло і не поламаю сідла, не погну рами, не зіпсую фарби, не проколю камери… Я й гадки не мав, що він одурити мене хоче. Виявляється, у велосипеді була поламана одна спиця. Мирабіддинходжа сказав, що то я її поламав. Покликав на підмогу старшого брата, і вони вдвох відлупцювали мене.