Пригоди двієчника
- Автор: Тухтабаев Худайберды Тухтабаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Григор Тютюнник
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди двієчника». Краткое содержание книги:
Ледар і двієчник Хашим, знайшовши чарівну шапочку, мріє про подорожі, героїчні подвиги, славу. Що вийшло з його мандрів, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю веселу й повчальну книжку.
Одначе я і цього разу не дійшов до магазину. Ззаду під'їхав на велосипеді Мирабіддинходжа і сплигнув на землю.
— Зачекай, друже, мені треба з тобою неодмінно порадитися!
До мене вже люди навіть за порадою звертаються, он як!
— Про що порадитися? — спитав я, вдаючи з себе поважну людину. — Питай, відповім…
Мирабіддинходжа таємниче озирнувся:
— Спершу присягайся, що нікому не розкажеш моєї таємниці!
Я присягнувся.
— Сьогодні вночі я хочу втекти з дому, — сказав Мирабіддинходжа пошепки. — Порадь мені, як це краще зробити. Адже ти колись тікав, маєш досвід…
— А чого тобі тікати?
— Погані мої справи, друже. — Мирабіддинходжа потер очі і повторив: — Погані мої справи, дуже погані. Ти присягався нікому не говорити, і тому я відкрию тобі одну страшну таємницю: недавно я бачив дідуся Азраїля. Спершу він хотів убити мене, а потім передумав, загнав у глек і трохи побив, щоб налякати. А карав він мене за те, що брешу. «Якщо ти ще раз скажеш неправду, — мовив дідусь Азраїль напослідок, — неодмінно вб'ю тебе!»
— Ну? — вдавано здивувався я.
— Їй-богу! Я старався не брехати. Та й мати більше не примушувала після того, як прийшли хворі і… — Мирабіддинходжа пирснув у кулак, але одразу ж посерйознішав. — Тепер вона знову хоче примусити мене лазити в глек і кричати «амінь». Каже, оскільки немає Янгока, всі до нас підуть. — Мирабіддинходжа тяжко зітхнув, витер кулаком сльози. — А я не хочу більше лазити в глек. І брехати не хочу. Боюся, що знову прийде дідусь Азраїль. Удруге він мені не подарує. Неодмінно вб'є.
— Не журися, друже, знайдемо вихід.
— Мені тепер зовсім жити не хочеться, — промовив Мирабіддинходжа, шморгаючи носом. — Дома мати лає або б'є чим попало, і в школі немає спокою… Я нікому й не казав, що мене на другий рік залишили… у шостому класі. Бо всі вважають, ніби я недоумкуватий. А мені, знаєш, як учитися хочеться і без двійок. А двієчником я став тому, що сидів у глеку й кричав «амінь». Допоможи мені, друже, доброю порадою, скажи, куди мені краще тікати, де сховатися, щоб ніхто не знайшов мене. Ніхто, ніхто, як ось тебе… Ти ж дуже спритний і добрий хлопець…
Знаєте, інколи на мене находить таке, що я починаю говорити дуже красиво й переконливо, далі нікуди. Тоді всі слухають роззявивши рота. Немов це й не Хашимджан говорить, а якийсь лектор із району. За півгодини я розрадив Мирабіддинходжу тікати з дому, переконав, що це дуже добре — ще рік повчитися в шостому класі.
— Ми сядемо з тобою за одну парту біля вікна. Будемо вірно дружити, — говорив я палко. — Мене в цьому році неодмінно оберуть старостою. Тоді я призначу тебе головою санкомісії. Тому що ти хороший хлопець. Ось побачиш, ми з тобою заживемо душа в душу. А з матір'ю твоєю я сам поговорю. Сьогодні ж. Не буде вона більше примушувати тебе в глек лазити і кричати «амінь»! Будь певен!
— Ти справжній друг, Хашимджане! — розчулено вигукнув Мирабіддинходжа.
— Отже, домовилися. Дай руку, майбутній голова санітарної комісії!
Я міцно потис Мирабіддинходжі руку, посадив його на велосипед і відправив додому. Потім пішов своєю дорогою.
Треба ж колись принести бабусі мило! А про те, як бути з тітонькою Сарохон, я не турбувався. Траплялося й складніше. І то все кінчалось благополучно. І тепер буде нормально. Адже в мене є чарівна шапочка. І з нею мені не страшні ніякі випробування!
Я йшов курною кишлачною вулицею, і дерева, що ростуть уздовж арика, кивали мені своїми вітами і мовби плескали в долоні: «Правильно, Хашимджане, правильно! Тебе випробуваннями не злякаєш!»