Говорить сьомий поверх
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Говорить сьомий поверх». Краткое содержание книги:
Льонька так довго вивчав вікно горища, дріт і старші дерев'яний стовп, що навіть Тиха Таня не витримала:
— Ну, я пішла.
— Ми всі підемо! — схаменувся Льонька. — Туди, на сьомий поверх — на горище тобто! І все з'ясуємо. І чому радіо замовкло — також довідаємося! Неподобство: пограли півгодини — і мовчок!
— Можна подумати, що це все він влаштував, а хтось узяв і зіпсував його роботу, — тихо, ніби про себе, мовила Таня.
Вона часто говорила про присутніх у третій особі.
«Він», тобто Льонька, удав, що нічого не почув, і повів усіх до чорного ходу, яким можна було дістатися на горище.
«І чому це вхід з подвір'я називається „чорним“? — сам до себе балакав Льонька. — Певно, тому, що тут ніколи не замінюють перегорілих лампочок, завжди темно і цілком можна скрутити собі в'язи…»
Ніби у відповідь на його думки, ззаду почувся зляканий голос Владика:
— Ой, я наступив на щось живе!
«Щось живе» відчайдушно, хрипко верескнуло, шмигонуло попід ногами, і за мить звідкись згори вже дивилися круглі, немов електричні ґудзики, зелені очі.
— Я сподіваюсь, ти не розчавив їй лапу? — тихо запитала Таня.
— Якби розчавив, вона так швидко не втекла б, — ще не отямившись від переляку, відповів Владик.
— Дивитися треба собі під ноги!
— Я дивлю-уся, та тільки нічого не бачу, — виправдувався Владик, бо, як і всі хлопці на подвір'ї, побоювався Тихої Тані.
— Навіть «на свої власні очі» нічого не бачиш? — з'єхидничала Таня.
І Владик тут же наштовхнувся на чиєсь порожнє відро.
— Треба шукати дорогу по запаху! — запропонував Льонька. — Відчуваєте запах кислої капусти? Це діжечка нашої «мадам Жері-внучки». Я знаю! Вона на площадці шостого поверху стоїть. Ось на неї і треба йти.
Усі, крім Тані, дружно зашморгали носами й за кілька хвилин були на горищі. Крізь крайні вікна, немов золотаві прожектори, вливалися снопи ранкового світла. В цих веселих сонячних смугах танцювали незліченні порошинки.
Льонька розгублено почухав потилицю:
— А де ж третій прожектор?..
— Який «прожектор»? — не зрозумів Владик.
— Ну, третє вікно… Середнє, найголовніше, з якого дріт тягнеться… Де воно?
Льонька ступив кілька кроків і раптом вигукнув:
— Дивіться! Тут якась кімната… І двері!
Справді, середнє горішнє вікно було з усіх сторін огороджене непоштукатуреною цегляною коробкою. Цеглини були вже не червоні, а коричневі, вицвілі, тьмяні від часу. Цегляна кладка була не закінчена і не доходила до самих горішніх перекрить. Через нерівні, зубчасті зверху стіни вся споруда нагадувала якусь мініатюрну старовинну фортецю. Певно, зсередини цегляна коробка утворювала невелику квадратну кімнатку. Туди вели двері з іржавими дужками для замка. Замка не було, а круглі отвори дужок були з'єднані й ретельно обмотані дротом. На дверях висів невеликий, але грізний папірець: «Стороннім вхід заборонено!»
Льонька відразу підскочив до дверей і заходився розмотувати дріт. Юхим Трошин підійшов ззаду, обережно взяв Льоньку за руку, і тоді уперше за весь час, поки піднімалися на горище, почувся м'який спокійний Юхимів голос:
— Не слід цього робити. Адже написано…
— Написано: «Стороннім вхід заборонено!» — рвучко обернувся до нього Льонька. — А ми — не сторонні! Ми — члени «Бойового будинкового піонерського штабу». А БОБУПІШ — господар подвір'я!
— Все одно не слід, — повторив Юхим.
І Льонька відійшов од дверей.
ОЛЕГ ТА ЙОГО БАБУСЯ
Ще в дитячому садку Олег вивчив напам'ять і полюбив пісеньку «В лесу родилась елочка». Це була дуже проста й коротка пісенька, та саме з неї почалися усі неприємності. Бабуся вирішила, що в онука чудовий слух і що з таким «абсолютним слухом» абсолютно необхідно вчитися музиці.
Олега урочисто і галасливо повели на екзамен до музичної школи. А назад привели тихо й розгублено: педагоги не виявили у хлопчика музичних здібностей.
— Щоб не знайти у нього слуху, треба самим бути глухими! — заявила бабуся.
Вона додала також, що перший провал онука якраз і свідчить про його неабияке обдарування: адже Шаляпіна в молодості теж не прийняли до хору, а оперу «Кармен» на перших виставах просто обсвистали.
Бабуся добре знала історію музики. Вона навіть сама грала на роялі й дуже любила концерти-загадки по радіо. Певно, замолоду вона мріяла стати піаністкою, але мрії ці не збулися, і тепер Олег повинен був досягти успіхів у мистецтві одразу за двох: за себе і за бабусю.
Бабуся вважала навіть, що зовні Олег чимось схожий на юного Паганіні. Ніхто із сім'ї Брянцевих не був особисто знайомий з юним Паганіні, і все-таки батько посмів стверджувати, що у того було бліде, худе, видовжене обличчя, обрамлене чорним смоляним волоссям. А Олег — круглолиций, рожевощокий, і над його добродушними голубими очима звисав шовковистий білявий чубчик.