У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Я не можу навіть сказати, щоб відчував розпач від утрати всіх отих таких солодких і вже безповоротних для мене хвилин. Аби розпачувати, треба було дорожити життям, а моє майбуття могло бути лише нещасливим. Безнадія діймала мене в Бальбеку, коли я бачив, як займається день, і усвідомлював, що жоден наступний не принесе мені щастя. Я все ще зоставався тим самим егоїстом, але «я», до якого я був тепер прив’язаний, того самого «я», того душевного запасу, на якому тримається інстинкт самозбереження, цього вже мені бракувало; коли я думав про свою снагу, про свою життєву снагу, про те, що я мав найліпшого, я думав про певний скарб, який я посідав (сам, бо інші не могли відати про приховане в мені почуття і відпущене мені) і якого ніхто не міг у мене забрати, бо я вже його не посідав. І сказати по-щирості, якщо я його ніколи не посідав, то лише тому, що мені хотілося уявити, що я його посідаю. Я припустився необачности — дивлячись на Альбертину губами і пускаючи її в моє серце, плекав цей скарб у моїй душі, і ще однієї необачности: змішав родинні стосунки з чуттєвими розкошами. Надто я силкувався переконати себе, що наші взаємини й були коханням, що нас пов’язували любовні стосунки, раз вона слухняно відповідає мені поцілунком на поцілунок. І, звикнувши вірити в це, я втратив не лише жінку, яку кохав, а й жінку, яка кохала мене, втратив сестру, дитя, ніжну коханку. Отже, мені судилося щастя і нещастя, яких Сванн не знав, бо коли він кохав і ревнував Одетту, він її майже не бачив і бував у неї дуже рідко, тільки у ті дні, коли вона відкладала візити. Але потім він мав її як законну дружину і жив з нею до смерти. Зате я в той період, коли ревнував Альбертину, був щасливіший за нього, бо жив з нею під одним дахом. Я зазнав того, про що Сванн так часто мріяв і що він здолав осягти, коли йому вже на цьому не залежало. Але зрештою я не утримав Альбертину у своєму домі, як він Одетту. Вона втекла від мене, померла. Адже ніщо ніколи не повторюється достоту, навіть споріднені душі й аналогічні ситуації, перш ніж їх можна визнати за симетричні, різняться під багатьма поглядами. Втрачаючи життя, я втратив би небагато; я втратив лише оболонку, рамку шедевра. Байдужий до того, що я міг би в цю раму вставити, але з гордістю згадуючи, що в ній було, я сягав пам’яттю до тих щасливих часів, і завдяки цій моральній підпорі відчував таке раювання, якого не могла б мені зіпсувати навіть близька смерть.