У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

Атмосферні зміни викликають зміни і в душі людській, будять забуті «я», виривають нас із дрімоти навичок, вияскрав-люють певні спогади, загострюють певні страждання. Настільки сильніше давалося це мені взнаки о тій порі, яка нагадувала мені бальбецький період, коли, наприклад, Альбер-тина під уже близьким дощем вирушала бозна чому на далекі прохідки у своєму обтислому непромокальному плащі. Якби вона зараз жила, мабуть, робила б у таку погоду якусь виправу до Турені. Оскільки вона вже не могла цього зробити, я не мав би страждати від цієї думки, але, як у ампутованих, найменша зміна погоди відновлювала болі в тій частині тіла, якої не існувало.

Нараз ісплив спогад, якого я вже давно не переживав, бо він був розчинений у плинній і невидимій масі моєї пам’яти, яка оце кристалізувалася. Отож, кілька років тому, коли ми заговорили про її пеньюар для душової, Альбертина зашаріпася. Тоді я її не ревнував. Але згодом я силкувався з’ясувати, чи пам’ятала вона цю розмову і чому вона тоді зашарілася. Цікавило це мене тим дужче, що, як я чув, обидві Леїні приятельки ходили до готельної душової не лише з тим, аби приймати душ. Але з побоювання викликати Альбертинин гнів, а, може, у сподівання кращої нагоди, я все відкладав справу, а згодом перестав про це думати. Аж це, по якомусь часі після Альбер-тининої смерти, я впіймав себе на цьому спогаді, дражливому і водночас таємничому, як усі загадки, розв'язання яких істота забирає з собою в могилу. А, може, я міг би принаймні довідатися, чи не робила Альбертина в душовій чогось сороміцького чи хоча б не поводилася підозріло? Посилаючи когось до Бальбека, я міг би, певне, щось розвідати. За її життя я, звичайно, нічого б не довідався. Але язики розв’язуються в химерний спосіб і легко вибовкують про лихі вчинки, коли не бояться розгнівати провинницю. Наша уява так і залишилася рудиментом, якоюсь куксою (вона не пройшла крізь численні перетворення, що їх зазнали примітивні моделі людських винаходів, які сьогодні в удосконаленому вигляді годі розпізнати — чи то барометр, балон, телефон чи щось інше); наша уява дозволяє нам бачити нараз зовсім небагато, і спогад про душову охоплював усе поле мого внутрішнього зору.

Іноді на темних вулицях снища я натикався на один із тих кошмарів, не таких уже й страшних, по-перше тим, що смуток, навіяний ним, не триває більше ніж годину по пробудженні, як погане самопочуття через незручну позу під час сну; а також з іншої причини, адже вони з’являються дуже рідко, заледве двічі-тричі на рік. До того ж, ми не певні, чи бачили їх уже колись; очевидно бачили, і це сприйняття проектується на них ілюзією, поділом (назвати його роздвоєнням було б надто слабко).