Душниця
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська академія
- ISBN: 978-966-518-656-4
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Душниця». Краткое содержание книги:
«Душниця» — нова фантастична історія від Володимира Арєнєва. «Душниця» перемогла на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», була визнана найкращою мережевою публікацією за даними сайту «Лабораторія фантастики» (2013), отримала престижну премію «Нові горизонти». У серпні 2014 р. на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон» у м. Дублін (Ірландія) Володимир Арєнєв був визнаний найкращим автором фантастичних творів для підлітків, а художник цієї книжки — Олександр Продан — найкращим художником-ілюстратором.
Володимир Арєнєв — автор 21 книжки, лауреат численних літературних нагород зокрема премій ім. О. Беляєва та О. Гончара, найкращий молодий фантаст за результатами «Єврокону-2004». Його твори друкували українською, російською, польською, англійською, французькою та іншими мовами.
Твір ілюстровано знаним художником Олександром Проданом.
Ну, коли ж його нарешті зупинять, зло думав Сашко, повинні ж бо, повинні!.. Ну і хай він зараз, по суті, виправдовує Сашчиного діда. Не його, Курдіна, це справа! Не його!
Моя!
Він раптом почув, як у когось ледь чутно (напевно, в портфелі) заграв мобільний. Мелодія була дуже знайома. Заозирався; всі навкруги сиділи так, наче нічого і не відбувалося.
— …Потім мій дід, певна річ, шкодував. Але він знав, що переможців не судять. І ще він боявся. Він ніколи цього не демонстрував, завжди, скільки тих інтерв'ю не передивишся, тримався упевнено, але насправді він дуже боявся. Цілісіньке життя він жив із цим страхом і боровся з ним. «Завжди знайдуться охочі переконатися у твоїй слабкості. Хтось ненавидить тебе, хтось заздрить, хтось просто такий правдолюб із…» гм… ну, це він так писав… «…із шилом в ж… в попі, і йому обов'язково треба відновити історичну справедливість». Мій дід почав грати роль талановитого, успішного режисера. Перетворився, так би мовити, на людину у футлярі. Ніколи не визнавав помилок. Публічно — не визнавав, а в щоденниках нотував кожну. Його ненавиділи, ним захоплювалися, але, як він писав, головне — з його думкою рахувалися. Він так думав, — уточнив Курдін враз захриплим голосом, — що це — головне. А потім це стало єдине, чого він прагнув. Ви ніхто цього не знаєте, а він усе-таки був хорошим дідом, правда. Удома, коли забував про роль. Тільки робив він це дедалі рідше. Він боявся, зрозумійте. Він дуже боявся бути смішним. Я… от ви, певно, думаєте, що я неправий. Ну, там «сміття з хати» й таке інше. Але ж ви не читали його щоденники, а я читав. Наприкінці… коли він уже нікого до себе не пускав, окрім мами і бабусі, він ще писав. І він… знаєте, він страшенно шкодував, що не зізнався й не попросив пробачення. «Воно не варте було того. Це жахливо визнавати, а ще жахливіше — розуміти, що усе, що все життя — не те, не так. Намарне, в нікуди; а можна було ліпше, легше, чесніше. А вже ж не вибачишся».
Курдін провів правицею по волоссю і зітхнув.
— Ну от, дід не встиг вибачитися. І загалом… але так сталося, що я прочитав ці всі його щоденники. Ну, я збирався, якщо чесно, підготувати звичайний проект. — Він глянув угору, на Сашка. — «Не заморочуватися». А прочитав і вирішив, що це шанс. Певно, останній його шанс вибачитися, — сказати правду.
Мелодія залунала гучніше й раптом урвалася.
Сашко врешті упізнав її. Упізнав би й раніше, але ж не звик слухати ось так: у залюдненому місці, засвітла.
Довкруж плескали, багато хто підвівся. Сашко теж плескав, засунувши теку між поруччя.
Потім оплески стихли, і в тиші, що запала вмить, хтось із комісії оголосив його прізвище.
— Ні пуху, — прошепотів Лебідь.
Сашко відв'язав від поруччя дідову кульку й почав спускатися, відчуваючи, як мокріють від поту долоні, як німіють кінчики пальців.
Про теку він згадав біля самої трибуни, але повертатися за нею, звісно, не став.
Їм тиснули руки, плескали по спинах, вітали, хтось із батьків зігнав усіх на сцену і клацав «мильницею», і Сашко насамкінець уже не відчував ані радості, ані гордості, лише байдужість і втому.
Потім усі опинилися в гамірному, освітленому яскраво-жовтими лампами фойє. Разом з усіма Сашко рушив до виходу, але згадав про теку, вона так, певно, і стирчала поміж поруччям — це був привід, він крикнув, аби не чекали, і побіг назад до зали.
Двері вже замкнули. Сашко смикнув кілька разів за ручку, повернувся й рушив до сходів. Кулька пливла поряд, майже невагома. Мелодію вже не наспівувала.
Завмерши на верхній сходинці, Сашко спостерігав, ж розходяться однокласники. Курдін ішов рівно, усміхався у відповідь на прощальні вигуки, інколи махав рукою. Сашко згадав, яким був Курдін ще у вересні… і яким був він сам.
Завтра, подумалося, нам обом, певно, перепаде на горіхи від класної. Переможців не судять, але ж на передзахисті я виступав із геть іншою доповіддю.
Чомусь Сашко був упевнений, що і текст, принесений до школи батьком Курдіна, добряче відрізнявся від проголошеного сьогодні.
Нащо так вчинив Курдін, хоча б зрозуміло. А Сашко — навіщо? Невже тільки через заздрощі до його успіху?
Хотілося б вірити, що — ні. Що, наприклад, — через те, що соромно перед дідовою кулькою. Чи задля поваги до дідової пам'яті.
Так думали інші — ті, хто сьогодні вітав і захоплювався ним.
А Сашко не знав.
Усі нарешті розійшлися, і він спустився, щоб забрати куртку. Тітки-гардеробниці незадоволено зиркнули на нього, вони вже самі були одягнуті, одна, затиснувши підборіддям хустку, поправляла неслухняні пасма, друга длубалася у старій полотняній торбині, чимось там шурхотіла. Сашко дочекався, доки звернуть на нього увагу. Накинув куртку, затягнув блискавку і ступив у ніч.