Душниця
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська академія
- ISBN: 978-966-518-656-4
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Душниця». Краткое содержание книги:
«Душниця» — нова фантастична історія від Володимира Арєнєва. «Душниця» перемогла на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», була визнана найкращою мережевою публікацією за даними сайту «Лабораторія фантастики» (2013), отримала престижну премію «Нові горизонти». У серпні 2014 р. на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон» у м. Дублін (Ірландія) Володимир Арєнєв був визнаний найкращим автором фантастичних творів для підлітків, а художник цієї книжки — Олександр Продан — найкращим художником-ілюстратором.
Володимир Арєнєв — автор 21 книжки, лауреат численних літературних нагород зокрема премій ім. О. Беляєва та О. Гончара, найкращий молодий фантаст за результатами «Єврокону-2004». Його твори друкували українською, російською, польською, англійською, французькою та іншими мовами.
Твір ілюстровано знаним художником Олександром Проданом.
Захист, як завжди, відбувався в залі Малої академії. Батьків розсадили в перші ряди, поряд з учителями. Там само був і Курдін: прошкутильгав уздовж сцени, запримітив найближче вільне місце й одразу присів; ціпок прилаштував збоку.
Почали з традиційних промов: ви долаєте межу, не середні, а старші класи, перша серйозна, справжня справа у вашому житті, дорослішання, вчинок, ура-ура…
Лебідь час від часу витирав долоні об штани, бгав у руках теку і зрештою не стримався:
— Слухай, вони що, навмисно? Гірше за катування!
Він виступав першим.
Виступив, до речі, добре, майже одразу заспокоївся, говорив рівно й упевнено. Сашко аж заздрити почав: доки черга дійде до нього, від хвилювання можна буде власне ім'я забути, а не тільки…
Він вкотре нагадував собі: я ж не брехатиму, я розкажу їм правду. Так, не всю, так, ту, яку вони хочуть почути. Всієї я все одно не знаю; усю — тільки дід…
Він покосував на кульку, прив'язану до ручки на сидінні. Та мовчала.
Після Лебедя виступала Жирнова, щебетала і блідла, мало не перекинула трибуну. Потім настала черга Рудого Вадька і ще кількох шалапутів, слухати їх сенсу не було: напевне ж списали, — їм вліплять кожному по неприкрій «шістці», навіть не їм, а їхнім заможним батькам, і переведуть на наступний рік, знову на контрактне.
Лебідь, який уже встиг відстрілятися, тепер осмілів, зухвало всміхався, крутився, хімічка йому навіть зауваження зробила. Мама Лебедя сиділа спереду, тож озирнулася й подивилася осудливо — він почервонів.
Сашко ніяк не міг зосередитися. От уже й Настя виступила — всі плескали, вона геть зашарілася, а коли спускалася зі сцени, її батько подав руку, прошепотів щось на вухо.
У формі, з погонами, він мав вигляд поважніший від усієї комісії в повному складі.
От пішов Грищук, цей нудив, усі позіхали, а Лебідь остаточно вгамувався й навіть задрімав.
Варто все-таки почати з вірша, подумав Сашко, так буде яскравіше. Прочитаю «Баладу», вона коротенька й подобається багатьом.
Грищука нарешті позбавили трибуни: похвалили, але спробі «іще дещо додати» суворо поклали край. Оголосили Курдіна.
Той устав ніби й легко, але йшов, спираючись на ціпок. Повільно; може, і не планував витримувати паузу, а витримав, усі стежили, як він піднімається на трибуну, як підлаштовує мікрофон і кладе перед собою течку.
— Добридень. Ви всі знаєте, яка в мене тема. Я писав про свого діда, про Альберта Аркадійовича Корташа. Це нарис, а не стаття для енциклопедії, навіть не curriculum vitae. Простіше, певна річ, було б статтю. Я й хотів статтю, але ж, знаєте, дід про себе вже сам стільки написав… і дід, і критики, які досліджували його творчість. А я хотів сказати про те, про що не розповість ніхто. Це така справа… непроста. Я чимало зрозумів, доки писав. От є людина, за життя вона різна, і погана, і хороша. Усі ми прагнемо, щоб про нас пам'ятали виключно хороше, ми тоді наче й самі стаємо тільки хорошими. Хорошими, але ж не живими, от у чому річ. Це тоді вже наче й не зовсім ми, лишень часточка від нас, якась одна наша роль, а в житті ми проживаємо їх не одну і не дві. Це, — уточнив Курдін, трішки зашарівшись, — дід писав, про ролі. Я думаю, він заслужив, щоб його пам'ятали живим… справжнім. Тому я розповім те, про що він сам ніколи не розповідав, тільки писав у щоденниках.
Курдін помовчав, закусивши губу. Якихось кілька секунд, але Сашко зрозумів: він досі вагається, чи варто…
— Ну от. Ви все знаєте, дід став відомим не одразу. Актори толкові йти до нього не хотіли, старі п'єси всі вже, як він пише, багато разів ставили. І от він працював у Народному театрі, «це все було тоскно і принизливо, і абсолютно безнадійно». А потім дід прочитав «Гірську луну» Мамлея. Поема тоді якраз була дуже популярна, і дід вирішив, що треба з неї робити спектакль. Він домовився з Мамлеєм. Тобто як домовився… угоду підписали, але дід додав до неї один пункт… Потім через цей пункт вони добряче посварилися.
Сашко сидів, і слухав, і не одразу помітив, що руки в нього трясуться. Він затиснув їх між коліньми.
Курдін далі розповідав, розмірено і спокійно, наче про вчорашній матч чи про якісь нікому не потрібні властивості сфери. Він навіть не відкрив свою течку, усе говорив і говорив. Іноді цитував напам'ять уривки зі щоденників.