Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Звідси ще одна особливість: суд у Західній Європі був безальтернативним. Якщо на Русі він мав цілковито доступну альтернативу у вигляді примирних договорів та «Божого суду» у формі поєдинку, а в перші століття — ще й кровної помсти, то в тодішніх західноєвропейських державах така альтернатива була відсутня, оскільки розглядалась як порушення суверенітету влади.
Отже, судова влада Давньої Русі княжої доби була явищем винятково складним і багатогранним. Вона відзначалася дуалістичністю, пов’язаною з розподілом судових функцій між князем і церквою, а також альтернативністю та необов’язковістю, що виявлялись у можливості не виносити справу на суд через укладення примирного договору або відмовитися від винесеного судом рішення, передаючи справу на «суд Божий» чи укладаючи примирний договір. Крім того, судову владу «розривала» внутрішня суперечність: інтереси суспільства вимагали, щоби суд був арбітром, зорієнтованим не стільки на покарання, скільки на припинення конфлікту в суспільстві, а інтереси князя та його службовців вимагали поставити на перше місце фіскальну функцію, що наповнювало скарбницю та сприяло добробуту самих суддів.
3.2. Княжий суд
Щодо розвитку органів державного управління княжу добу слід поділити на два приблизно рівні періоди: (1) від другої половини — кінця IX ст. до кінця XI — початку XII ст.; (2) від першої половини XII ст. до середини XIV ст. Такий поділ зумовлено початком формування на межі XI і XII ст. первинної протосистеми органів державного управління, т. зв. двірцево-вотчинної системи. Тож поділ на прадавній та новітній періоди княжої доби власне є поділом на час до виникнення будь-яких усталених органів державного апарату та на період формування та діяння первісних органів управління. Це відобразилося й у царині правосуддя.
У прадавній період суд здійснював переважно князь особисто. Відносно невеликі земельні масиви, підконтрольні Рюриковичам, а також практика щорічних об’їздів цих земель (полюддя) робили суд доволі доступним. При цьому значною частиною території Київської Русі управляли місцеві правителі, прикладами яких є відомі за літописними згадками древлянський князь Мал та полоцький князь Рогволод. Вони ж і судили населення цих земель.
Проте одноосібно князь не мав би змоги охопити увагою такі два центри первісної Київської Русі, як південний Київ та північний Новгород. Із часом до них додалися нові території, набуті як через колонізацію, так і через приєднання племен-пактіотів. Окрім того, перші Рюриковичі чимало часу проводили у військових походах. Тож для здійснення княжих функцій, зокрема для збирання податків і відправлення правосуддя, вони ставили намісників чи посадників, переважно із числа родичів чи наближених до князя осіб.
Так, Ян Вишатич, що виконував 1071 р. в Білоозері обов’язки намісника, був відомий насамперед як княжий воєвода і лише в згаданий літописом рік йому доручили збирання данини й відправлення суду. Ймовірно, так само століттям раніше намісником для древлян був призначений воєвода Свенельд. Намісники були заступниками особи князя, його альтер-его, в тих землях, куди призначалися, і наділялися повним обсягом державної, зокрема військової та судової, влади.
Крім намісників, певним обсягом владних повноважень наділялися управителі княжих маєтків, ключники та тіуни, а в громадах — тисяцькі та соцькі. Питання про походження цих посадовців є предметом наукової дискусії. Однак, незалежно від наукових концепцій, слід відзначити головне для нас — до останньої чверті XI ст. причетність жодної із цих категорій до власне системи державного управління, зокрема й суду, не засвідчується джерелами.
Отже, в прадавній період княжої доби фіксуються лише дві форми світського суду: княжий та намісницький. Причому другий був не більш, ніж вимушеним заміщенням першого у разі, коли з тих чи інших причин справу не мав можливості розглянути сам князь.
Судовий процес у цей період відзначався загальною простотою. Сторони виступали перед князем-арбітром, який, як уже зазначалося, мав передусім сприяти примиренню між ними. Коли, на думку сторін, він не міг винести належного рішення, сторони зверталися до «вищого суду», викликаючи одна одну на поєдинок. При цьому є всі підстави припускати, що на розгляд суду потрапляли переважно справи цивільні. У царині кримінальних відносин суд як інститут припинення конфліктів конкурував не лише з правом примирення, а і з кровною помстою. Останню скасували, як відомо, лише в другій половині XI ст. за рішенням Ярославичів.