Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Саме так, смоленські та чернігівські дружини за допомогою половців 1203 р. поклали край кількасотрічній історії політичної гегемонії столиці Русі. Коли за кілька десятиріч до стін міста підступили монголи, вони побачили лише бліду тінь колишньої величі стольного міста, залогу якого очолював навіть не князь, а звичайний боярин Дмитро.
За свою кількасотрічну історію дружини руських князів неодноразово зазнавали поразки від кочових народів, однак жодна з них не мала таких наслідків для подальшої політичної історії Русі, як битва на річці Калка. Слідом за двома погромами Києва 1169 та 1203 рр. вона поклала край військовій могутності та політичному значенню князівств, що розташовані в історичному центрі Русі — Подніпров’ї, та передвіщала трагічний кінець колись могутньої держави, яку історики називають Київською або Давньою Руссю.
Унаслідок процесів політичної децентралізації тривало економічне піднесення нових міських центрів, колонізація периферійних земель Русі, які надалі набували все більшої політичної самостійності. Але разом із тим це мало негативні наслідки для системи оборони Подніпров’я від кочових племен євразійського степу, яка потребувала спільних узгоджених дій військових контингентів більшості князівств-земель. У військових конфліктах із половцями це не мало вирішального значення, але поява на південних кордонах нового ворога — армії централізованої Монгольської імперії — стала іспитом, який дружини руських князів так і не змогли скласти.
Після завершення розгрому політичного центру держави Хорезмшахів у Середній Азії наприкінці 1221 р. два монгольські тумени на чолі з полководцями Джєбє та Субудеєм здійснили глибокий рейд її північноіранськими володіннями та в 1222 р. вийшли на Північний Кавказ, де зустрілися із нездоланним спротивом союзу аланів, касогів та половців. Подолати його монголи змогли, тільки відколовши від нього половців. Одразу після спільної перемоги монголи повернули зброю проти учорашніх союзників. На відміну від аланів та касогів, які чинили спротив у передгір’ях, половці у своїх степах були беззахисні перед монголами. Тож половецький князь Котян Сутоєвич, якого літопис називає старшим серед половецьких ханів, звернувся по допомогу до свого зятя Мстислава Галицького та інших руських князів. У Києві було скликано з’їзд руських князів, де половці їх щедро обдарували, а половецький хан Бастий навіть навернувся на християнство.
Зустріч руських дружин було призначено у міста Заруб навпроти гирла Трубежу. Сюди ж прибули посли монголів, які намагалися розколоти русько-половецький союз. Їх було вбито. Так само у гирлі Дніпра біля Олешшя інше монгольське посольство зустріло й галицьке військо Мстислава Удатного. Утім, і воно отримало відому, хоча посли й зберегли життя. Дружини руських князів об’єдналися на правому березі Дніпра біля порогів, де відбулася військова нарада.
Русько-половецьке військо у цілому відтворювало політичну ситуацію, яка в той час склалася на землях Русі. Фактично воно складалося з кількох окремих великих загонів, які об’єднувалися навколо «великих» князів: київського Мстислава Романовича, чернігівського Мстислава Ростиславича та галицького князя Мстислава Удатного. Володимиро-суздальське військо князя Юрія Всеволодовича на збір не встигло і в битві участі не брало. Кожне з цих угрупувань об’єднувало дружини менших князів. На чолі союзного половецького війська стояв тисяцький Мстислава Удатного Ярун.
Загальну кількість воїнів у половецько-руському війську оцінюють по-різному. Літописи та історики називають від 15 до 150 тис. Найбільш вірогідно, що воно складалося з 40–50 тис. воїнів: 20–25 тис. русів і приблизно стільки ж половців. Монгольське військо налічувало приблизно 20–30 тис. воїнів. У русько-половецькому війську були загони піших воїнів та кіннота. Монгольське військо складала сама кіннота.