Професор Шумейко
- Автор: Бабич Галина
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-56-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Професор Шумейко». Краткое содержание книги:
Окремі характери й епізоди, що змальовує студентське життя юного Клима, мають реальну основу. Це — Київський технікум підготовки культосвітніх працівників у 50-х роках ХХ ст.. У такий спосіб у повісті художньо і гармонійно поєднано правду і домисел.
Раїса Іванівна справді стара. їй того року виповнилося сімдесят сім. У неї неукраїнські риси смаглявого обличчя, воно подібне більше на калмицьке, ніж на тюркське. Про таких кажуть: нежіночна, некрасива. На ній висіла довга заяложена хламида, вона час од часу розкривалась, і тоді виднілися тонкі сухі ноги. У вухах дорогі сережки. Проте одна деталь з портрета Раїси Іванівни кидалася у вічі: чорне густе волосся, майже без сивини.
Той, кому наказано йти за абрикосами і динею, — чоловік, який молодший за дружину років на десять. Знайомі частенько копирсаються у минулому подружжя, щоб розгадати дивний шлюб. Але марно. Подейкують, що доктор чимось довічно зобов'язаний старій. Усі, звичайно, хочуть знати чим. Та про це знають тільки вони удвох.
— Вибирай абрикоси, щоб були спілі, великі і без чорних цяточок. Не переплутай з марельками. То г-но. І щоб не дуже дорого. У динях ти тямиш сам, — ще раз нагадала чоловікові. Поки чекала, переглянула «Україну молоду», «День», «Літературну Україну». На пресі і дорогому чаї подружжя не економило. Цей порядок завела стара. Любили читати й іноземні журнали, газети і пити багато чаю. Сидиш собі вдома одна (чоловік на роботі), раптом щось відбудеться, а ти й не знатимеш і вечором не зможеш розповісти доктору, який пресу не читає принципово.
— У «Новинах», у двох рядках усе скажуть журналісти. Чоловік не розуміє, що є різниця: читаєш, отже, щось робиш.
Раїса Іванівна налила собі в піалу чаю. А коли скінчила пити, зауважила, що той сум, який допіру охопив її кілька день тому, зник і його місце посів гарний настрій у чеканні смачних плодів.
Стара оглянула кімнату. На столі у прозорій склянці з водою стояли квіти — настурції. Їх Раїса Іванівна любила. Просте, а таке миле, особливо оті темно-рожеві.
Згадала, як була малою. Настурцію щороку сіяли в сусідньому садку, а її запрошували полоти. Та яке там «запрошували»?!
— Райко! Іди попорайся в садку! Пообідаєш за це у нас!
Ішла. Бо їсти дуже хотілося. Ішла полоти настурцію, ромашку, духмяний тютюн, а ще невідомі їй космею і кореопсис. Господиня багатого садка «космею» вимовляла так, що Раї чулося «змію». Страх як не любила дівчинка цю квітку, а зміїв і поготів.
— Матінко моя! Як же давно це було!
У тому садку Рая не тільки сапала. Її ноги там жалила кропива, жалили й оси та бджоли. У тому чужому садку Рая отримала шрам, через який потім усе життя носила довгі спідниці. Пригадала, як розхристана і вся в поту мати схопила її на руки і понесла до сусідів.
— Подивись, Степане, як ти скалічив моє дитя!
— Воно в тебе ще з утроби скаліченим вийшло! Ги, ги!
— Щоб ти на кутні гигикав.
— Не лайся, Оксано! Хто ж думав, що твоя дурепа візьме той слоїк із соляною кислотою. Видать, на слоїк позарилася.
— А хто ж соляну кислоту вдома на видному місці тримає?
— Ти, жінко, хіба не розумієш, що у директора МТС повинно все бути: мастила, горюче і солянка також.
— То ховай їх у себе на роботі!
— Покрадуть.
— І соляну кислоту?
— І її. Хтось подумає — самогон, хтось, як твоя дур... тобто Райка, на слоїк позариться!
— Нелюд ти, Степане! Допоможи ж.
Що далі було, Рая не пам'ятає, бо на крик дитини збіглося мало не все село. Як у тумані, уже в Степановій машині, що везла до районної лікарні, чує:
— Ти не серчай, Оксано. До свальби заживе. Правда, хто її візьме? У батечка-приблуду вдалася. Не в тебе. Я часом так хочу через огорожу — і до тебе. Боюсь. Моя ноги поперебиває.
— Замовкни, нелюде! А Рая у мене красуня, не те, що твоя Зінька, курдупель кислоокий! Ти ще побачиш, що вийде з моєї Раєчки!
Мати, як у воду дивилася, не ту, що скаламутив чорнобильський реактор, не ту, що проковтнула наше село, коли будувалось Київське море, а в чисту Дніпрову, у якій не тільки купатися в радість, але й пити.
— Ох, яка вода була у Дніпрі — раз ковтнеш, а дванадцять разів застогнеш. Так от. Мати у воду дивилась. З її доньки вийшло не щось путяще, а тлумач із шанованого посольства. Поїздила по світу, багацько мов знає. Сам Д. руку цілував. А Степанова донька так і залишилася кислоокою Зінькою. З першим розлучилася, бо не могла народити. Взяла приймака, той покрикує, стусанів дає і дорікає: вляпався я в халепу, одружився з тобою. Сидить і плаче Зінька у заяложеному халаті (як оце у мене, тільки мій із дорогого шовку, а в неї — з баї). Признаюсь, жалко мені її.
Раїсі Іванівні не треба напружувати пам'ять, щоб пригадати щось. Стара ясно не тільки бачить, але й чує голоси своїх односельців, знає усі їхні імена. Де ви тепер, мої сільські естети і ревні моралісти?