Професор Шумейко
- Автор: Бабич Галина
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-56-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Професор Шумейко». Краткое содержание книги:
Окремі характери й епізоди, що змальовує студентське життя юного Клима, мають реальну основу. Це — Київський технікум підготовки культосвітніх працівників у 50-х роках ХХ ст.. У такий спосіб у повісті художньо і гармонійно поєднано правду і домисел.
Зашушкана в чорне, перед нами намалювалася Фотинія.
— Підслуховує наша Богородиця. Ти знаєш, як це називається?
— Знаю, — обізвалася німа і простягнула Лідії Олександрівні вузлика.
— Тут вистачить, — пішла, пошамотіла.
Гроші... На Остюка напала гикавка, а тоді прийшло запізніле каяття.
— Навздогінці біжи, Колю, за Фотинією. Скажи їй те, чого не можеш сказати нам! — на правах старшого повчав Клим.
На нього зійшли і натхнення, і почуття безмежної доброти й шляхетства до колишньої послушниці. Отже, Фотинію ми теж не знали.
— Лідіє Олександрівно! Я Фотинії обов'язково поверну, віддам обов'язково. Я... та ви мене знаєте! Ми з хлопцями щось придумаємо! Як не зараз, то потім. Присягаюся.
Ви гадаєте, що Клим базіка. Ні. Він справді збирався віддати — але. не віддав, навіть потім. Минали роки, роз'їхалися молоді спеціалісти хто куди. Сердешна Фотинія могла цілу вічність чекати повернення боргу, могла й зовсім забути, бо вірила тільки тому, хто правує там угорі, над нами всіма.
— Я мушу побачити того чоловіка (сина Фотинії) ще раз, — зробив паузу в своїх записах професор.
— Тихоне! Пильнуй дім, я у місто.
Не йду, а біжу до кіоску з дешевими сувенірами. Цього разу той сердега був привітніший. Трохи улігся його гнів, дався на мову, майже монолог.
— Питаєте, що з батьком? Заарештували. Служив у Турках, Західній Україні. Написано: «Пособничал УПА». У таборі батько помер, мати й за ним пішла.
Як же так! Парторг же все правильно робив. У нього життя не було, тільки пристосування до того, що називалося життям. Та й займався не тим, що судилося. Згадав, що у парторга Кабздира була гарна українська мова, якби не оте «кнури». Що ще було?
Син послушниці і парторга перервав нитку професорських дум.
— Вашу мадам Тюлілю... Мадам теж відсиділа своє. Не допомогли їй материні гроші.
— То ви й про борг знаєте?
— Знаю.
— Візьміть, — Шумейко витяг гаманця, почав рахувати, скільки це у гривнях. — Ось.
— Не візьму.
— Я вам дам «не візьму»! — гримнув на нього Клим Іванович.
— Ідіть собі, чоловіче, Бога ради.
А тоді ні з сього ні з того процитував як молитву: «Лицо однажды мордой став, не восстановится».
Професору Шумейку відлупцювати б цього нахабу, а він тільки й запитав спокійно:
— А звідки це? Не біблійне.
— Євтушенко, поет.
— Ви. і Євтушенко?
— Нас у семінарії усього навчали.
Кепські мої справи. Сказав «прощавайте», а сам спустився до Дніпра. Невеличкий катерець плив у напрямку моста Патона. Глухо, як і колись, хлюпали колеса по воді. А назустріч — пароплав, за ним навантажена чимось баржа. Катерець минув міст. Стемніло, засвітилися бакени, і вода у Дніпрі стала іншого кольору.
Це я так довго стояв? — намагався підвести риску під своїми мандрами у минуле професор Шумейко. Усе змінилося, навіть Дніпро. Тільки небо і дзвіниця ті самі.
Лист до Лідії Олександрівни не відіслано, борг Фотинії не повернено.
— Професоре, ви завинили не перед Фотинією, а перед Богом, — так би сказала вона.
Загубив і забув Лугову, Колю Остюка і Кузьму, улюбленого викладача Кор-цова. А справжніх друзів так і не набув. Правду кажуть, що справжніх друзів набувають в молодості, зокрема в студентські роки. Згодом можеш їх втратити, та надійних друзів набути важко, надто у зрілому віці. Є серед нас люди, у яких, мабуть, ніколи не було й немає жодного ворога. Здається, так казав про І. Крилова Микола Гоголь. У професора Шумейка були вороги і друзі, колеги і просто приятелі, але таких, як Остюк — жодного.
З цим Клим Іванович розібрався. А як же благородна мета: вернусь туди (в село), усе знищу — лінощі, пиятику, бідність... Так села ж мого немає, — тут ніби є виправдання.
— А за Київське море голосував?
По-перше, я тоді був ще ніким. Подруге: це ж різні міністерства.
З цим теж розібрався. Добре, що вчасно вислав гроші тітці Мокрені після її пожежі.
Коли повертався додому, згадав, що мобільний заблокований. Це ж мої ой як хвилюються!
На порозі своєї квартири дружина в сльозах припала до плеча, як колись Клим до материнського.
— Климе! Рідненький! Де тебе носило? Офіс опечатано, податкова там. А вчора твоя аспірантка дзвонила. Довго мовчала, насилу витягла з неї. Тебе звільнено за віком.
— Вакансія...
— Що ти там бубониш собі під носа?
— Вакансія, кажу. Аспірантка давно на неї мітила.
— Яка вакансія? Робити щось треба, чуєш, Климе!
— Нічого вже робити не треба. Я зробив усе.