Суспільно-політичні твори

Дуже важливо також, що у Харкові молодим не заважали старші. На відміну від Києва, у Харкові старі громадівці були досить пасивними і ще більше, ніж у Києві, побоювалися відкрито демонструвати свої українофільські погляди. Майже вся національна інтелігенція Харкова активно співпрацювала у громадських та наукових російських товариствах. Інших у місті просто не існувало. «У Харкові, — писав М. Сумцов, — українофілів жменя — усі люди маленькі, не впливові, слабкі,..»[195]. В цих умовах вони не брали на себе непосильне завдання керівництва молоддю і, як пише Ю. Коллард, «не шукали об’єднання з студенством, держалися осторонь і були “благонадежными малороссами”»[196]. Слабкість і безпорадність Старої харківської громади була настільки очевидною її членам, що вони навіть не наважилися взяти участь в утворенні Всеукраїнської організації. Саме сюди, до Харкова, де відбувалося самоствердження молодого покоління через його «бунт проти старших», і вирішив переїхати Микола Міхновський.

Мабуть, була попередня домовленість із харків’янами. За свідченням Бориса Мартоса, який був членом харківської студентської громади (а у гімназичні роки — входив до гуртка «дітей Шемета» у Лубнах), приїхати до Харкова Міхновському порадив Дмитро Антонович, із яким він знався ще по Києву[197]. Цікаво, що у столицю Слобожанщини Микола запланував їхати не сам. Разом із Міхновським закінчувати курс наук у місцевому університеті подався і його давній приятель Боніфатій Камінський, який певний час навчався з ним на одному курсі юридичного факультету Київського університету, але з невідомих причин його не закінчив[198]. Як уже зазначалося вище, Познанський свого часу був членом київської філії Братства тарасівців і мав великий досвід підпільної роботи в молодіжному середовищі. У Харкові Микола міг розраховувати і на своїх родичів — В. і О. Міхновських, яких у джерелах називають і членами «Братства тарасівців», і членами харківської студентської громади. Було і немало інших молодих харків’ ян, з якими Микола Міхновський був знайомий по роботі у «Братстві тарасівців» чи студентських громадах і які були готові до ризикованої, але такої заманливої і багатообіцяючої політичної боротьби за національні і соціальні права українського народу. Харків був найбільшим студентським центром України. У його чотирьох вищих навчальних закладах здобували освіту понад 5 тис. студентів. Це були, переважно, жителі Слобожанщини й Полтавщини. Харків у своєрідний спосіб готувався вдруге виконати ту роль в історії України, яку він уже виконував у 20-ті — 30-ті роки ХІХ ст. — роль ініціативного центру українського руху.