Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Марта сумно промовила:
— Ти просив мене колись учити тебе не міркувати, але, бачу, я цього не спромоглась,
«Вона рада була б зробити з мене цілковитого кретина»,— подумав молодий професор, але був задоволений, що дівчина на його слова зреагувала, 1 вирішив з усякої нагоди підкреслювати їй, як мало нового є на світі. Тим часом йому спало на думку нагадати їй про початок їхнього зближення, тим самим делікатно натякаючи, що воно матиме й свій кінець. І він заглибився в спогади. Дівчина охоче його підтримала. Але їй це не спогади були, а жива дійсність, пов’язана з поточною миттю без-перервним сліпучим ланцюгом. Вона не відрізняла сьогодні від учора, всі дні їхньої любові були їй одним суцільним днем, одною величною хвилиною, що випала з-під влади часу. її чуття доходило тих вершин, коли в новому поцілункові поєднується сила й пристрасть усіх попередніх, і всі минулі погляди додають очам свого вогню.
Нарешті, він сказав, посміхаючись:
— А ти й не знаєш, що я про тебе подумав, коли вперше побачив!
— Запевно щось розумне!
— Навпаки! Я подумав дослівно: «А она смазливая».
— Фу, як пласко! І не міг навіть по-українськи про мене подумати.
— Ах ти шовіністка,— сказав він.— Але я й зараз не знаю, як перекласти «смазливая». Погодься, що це слово надто специфічне, тому від перекладу багато втратить. І дозволь тобі, до речі, зауважити, що ти занадто великої ваги надаєш національному відродженню. Та й не ти сама! Люди далеко поважнішого віку, як от частина моїх колег-професорів, зразу перемінились до мене в ставленні, як я почав читати лекції по-українськи й підтримав кілька їхніх вимог, до національної справи дотичних. Виходить, вони цінять мене не як наукового працівника, а як свого національного спільника. Ця обмеженість у статечних і розумних людей мене просто вразила. Бо в оцінці людини не можна наперед висувати другорядну ознаку, яка є ознака національна, а надто в той час, коли розум ставить на порядок денний культуру інтернаціональну.
— Але люди живуть не тільки розумом,— сказала дівчина.
— Про це я завжди сумую,— відповів біохімік.— І мені прикро навіть подумати, що ти мене, може, й не покохала б, коли б я не мав щастя належати до одної з тобою нації.
— Не знаю, не знаю,— промовила дівчина задумано.
«Безперечно, мене підвела ще й українізація, моє «ен-
ко» дало себе відчути»,— подумав Славенко, але промовив:
— Ти живеш, Марто, в сфері старих понять, не достойних уже нашого розуму, на який ти мало зважаєш.
— Єсть, єсть нове!—скрикнула дівчина.— По-пернк-, наше відродження відбувається в зовсім нових умовах.,
— Яких саме?
— В умовах соціалістичного будівництва, в умовах творення зовсім нових форм життя,
— Ну, а по-друге?—спитав професор трохи роздратовано.
— По-друге... А по-друге, чому ти, Юрчику, сьогодні заповзявся казати мені самі неприємності?
— У мене справді є прикра властивість казати те, що я думаю,— мовив біохімік, ніжно її цілуючи.— Але, мабуть, найбільшої неприємності я ще не сказав. Справа в тім, Марто, що мої спроби дедалі більш потребують моєї особистої присутності...
— ІЦе годину?—спитала дівчина хутко.
— Так, Марго! Ще годину я мушу урвати від наших побачень.
— Що ж... я не заперечую,— відповіла Марта по маленькій паузі.
Він потиснув їй руку.
— Я тобі дуже вдячний.
— Працюй, мій єдиний!—сказала вона піднесено.— Але не забувай мене... Пожалій мене, мені сумно.
Він пожалів її і пішов у турботі. Надто легко його план здійснявся! «За неї не можна ручитися,— думав він невесело. — Вона пс-ступається — поступається, а наприкінці й устругне якогось коника».
Марта якийсь час іще не спала. Відмозитись ще від години було їй тяжко, але й глибокої насолоди зазнала вона з цього відмовлення. Якусь величну й спокійну радість почувала дівчина, поступаючись своїм бажанням, щоб він міг поступувати, творити, досліджувати ті кумедні речовини, що колись, хай у далекому незбагненному майбутньому, докінчать перебудову людського життя, тепер почату. Своєю маленькою жертвою вона ніби допомагала тому майбутньому наблизитись. Згадавши його думки, що в коханні ніби нічого нового немає, дівчина ображено ворухнулась. Далі й страх якийсь її обійняв. Але вона подумала: «Які /дурниці він іноді плете»,—і хутко заснула.