Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
і злобу. І це передчуття невідхильних ударів раптом так згнітило їй серце, що вона мало не скрикнула.
Але думка її повернулась до листа. Марта підняла його й роздивлялась, не читаючи вже. Хто ж так благородно вирішив її просвітлити? Ваш друг! «Негідник»,— подумала дівчина. І ту ж мить рука, якою листа написано, видалась їй дуже знайомою. Оця ретельна, канцелярська похилість літер, рівні натиски їх, трохи фігурне «В», гачки внизу «я» — вона їх бачила десь і з усім запалом силкувалась тепер пригадати. Потім почала шукати в середній шухляді столу, де складала всякі папери, й витягла кілька чорнеток заяв про посаду, з якими кооператор скрізь звертався і які давав дівчині перекладати на українську мову. Вона їх пильно порівняла з листом, і сумніву про автора їй не лишилось Викриття її заспокоїло. «Ах ти заздра скотина»,— промовила вона голосно, взяла листа й вийшла з кімнати.
Родина кооператора Іванчука сиділа за столом, обідаючи. Тетяна Ничипорівна заклопотано підживляла борщем чоловіка й дочку перед тим, як іти в буфет Кара-ваївських лазень. Обіденний обряд видавався їй одним із священних підвалин родинного життя, його належало виконувати в тиші й супокої, в свідомості його значення, тому поява Марти, що просто ввігналася до кімнати, добру господиню дуже стурбувала.
— Давиде Семеновичу,— сказала дівчина зовсім спокійно,— не турбуйте мене, будь ласка, своїми мерзотними листами.
І кинула кооператорові листа, що впав серед кімнати, трохи покружлявши в повітрі; а сама вийшла.
— Що таке? Що такое? — крикнув Давид Семенович, схопившись.
— Не можна так заходити, коли люди обідають,— мовила Тетяна Ничипорівна.— Що то за лист, Давиде?
— По якому праву?—кричав кооператор.— Та я міліцію, наконень, покличу, еслі вона буде вриватися в мою квартирю! Всяка крутихвістка меня обвіняєт!—кричав він, підступаючи до дверей. У неї любовники там, а я спокою не імєю!
Тоді Тетяна Ничипорівна сама підвелася, щоб узяти листа. Але кооператор її попередив — він підскочив, схопив папірця й миттю подер його.
— Не хочу я читать листов, які вона мені підкидає! Я знаю, що вона хочет заплутати меня в свої проделки. Но цього не буде! Я постою за свою честь!
Тепер Тетяна Ничипорівна схвилювалась.
— Скажи ж мені, що тут сталося!—скрикнула вона.
— Скажу, всьо скажу... Я не хотів казать, щоб тебе не безпокоїть, но я должен сказать тебе правду... Адо, ти вже поєла, ступай гулять!
Дівчинка, що аж надто цікаво стежила за подією, вмить насупилась.
— Вы всегда меня выпроваживаете, когда что-нибудь интересное, — пробурчала вона.
Але батько кинув їй пальто та капелюха, і вона вийшла. Тоді кооператор сів коло дружини й таємничо промовив:
— Ти не знаєш, Тетяно, що тут вечорами було, як ти в банях.
І розповів їй докладно всю празду про те, як дівчина його спокушала, заманювала до кімнати, і він спочатку не розумів, заходив, як до доброї, але одного разу...
— Захожу я, Тетяна, а вона лежіт і ногу так отбросіла. Сідайте, каже, Давиде Семенович, коло мене...
Але він, звичайно, переборов усяку спокусу, бо в нього ж дружина, дочка, і він чесна людина.
— Так она,— казав він,— після того любовника з горя завела, но меня не може забути і всьо пристає, а це ще щось із письмом вигадала... Тільки ти не бери це до серця, воно обідно, но всьо ето глупості. А мені просто дивно: що вона в мені знайшла? Кажеться, я вже підстаркуватий, сім’я в мене, но от буває такий заскок у серці!
Вислухавши чоловікову доповідь, Тетяна Ничипорів-на вжахнулась.
— Це, значить, коли мене дома немає? — спитала вона.
Дарма, що темпераменту їй бракувало, замах на родинне— родинне!—життя її оскаженив.
— Ах, подлянка! — скрикнула вона. — А перед людьми яке святе та боже!