Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Остання книга легендарного циклу Стівена Кінга! Тривалі мандри стрільця Роланда добігають кінця. Проте реальний світ і художній настільки переплітаються, що вже самому Кінгу загрожує смертельна небезпека. Ціною надзвичайних зусиль герої рятують життя письменникові, а він — їм. І нарешті омріяна мета — Багряного Короля переможено, нога стрільця ступає на сходи Темної вежі, він піднімається дедалі вище й вище. Верхівка Вежі — фінал історії, геть не очікуваний, не той, якого прагне читач і… навіть сам письменник, а той, що його вимагає надісторія.
Перейти на страницу:
V
Я — мов старий і хворий чоловік,
Що, непорушний, мертвим видається,
Та серце кров’ю обливається і б’ється,
Бо чує: друзі плачуть, і виходять за поріг,
І дихають вільніше
(«От і все, — хтось обізветься, —
Короткий непоправно у людини вік»),
VI
«А чи на цвинтарі ще вільне місце є?»
«Коли Проведемо обряд?»
Хустки, стрічки і дроги —
Земні турботи їх все переймають до знемоги,
А живий чує й прагне без ганьби
Скінчити шлях свій, за любов тої юрби
Оддячити любов’ю без тривоги.
VII
Так я тривалий час горів в поході цім,
Пророцтва чув про нездійсненність
Тих мрій від лицарів, для кого одкровенням
Була лиш Вежа Темная… І з тим
Я ледь не розміняв сих мрій на дим,
У шалі сумнівів насилу не спалив натхнення.
VIII
Тож тихий, мов печаль, я повернув
Од лиховісного каліки на стежину,
Що показав він. Сумовитую рівнину
Неначе день той кволий оком озирнув,
Червоним поглядом востаннє обманув,
І впали сутінки, й поглинули людину.
IX
Я озирнувся кроків через два,
Востаннє шлях назад собі означить,
Та що ж моє зрадливе око бачить?
Ні стежки, ні каліки — лиш трава
Сіра до обрію все шелестить. Овва!
Вперед дорога та біжить, і обрій лиш маячить.
X
Отож ізнову в путь. Ніде на світі
Природи споловілішої не довелося
Набачити. Сухі лиш будяки, неначе осінь
Там вічно панувала замість літа,
І множилася, не боялась вітру
Та їхняя рідня, що нешляхетна зовсім.
XI
Ні! Злидні та печаль — безперестанний
Талан у цього краю. «Тож уздри
Чи очі затуляй! — природа мовить без журби. —
Я не розправлю крил, лиш невблаганне
Страшного суду полум’я захланне
Зцілить тутешній гріх і землю спопелить».
XII
Будяк напівзів’ялий піднятися хотів
Понад старою висхлою ріднею,
Та враз дістав удар від неї
За те, що вище він стримів.
Зазеленіти? О гіркий наспів
Брутальної природи епопея.
XIII
Що ж до трави, була вона змарніла,
Як череп прокаженого; стриміли
Стеблини чорні, наче кров скипіла.
Одна сліпа шкапина шолудива
Пришкандибала й стала, очамріла,
Либонь, чортові в пеклі зле служила!
XIV
Живий той кінь? Він мертвий бути міг,
Світив кістками, шия в струпах прогнивала,
Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,
Почварисько було страшне, мов гріх,
Гидкішого створіння, бачить Біг,
В житті стрічать мені не випадало.
XV
І погляд свій до серця я звернув.
Як той, хто перед боєм вина собі просив.
Я попрохав ковток щасливіших часів,
Щоб віднайти все те, що я забув,
Згадай і бийся — приповістка вояків,
Один лише ковток, щоб сили я відчув.
XVI
О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний
Під золотавим водоспадом кучерів.
Коли надворі день вже догорів,
Відчув я руку друга обережну
В своїй руці, але мана безмежна
Забрала його в мене і лишила холод у душі.
XVII
І Джайлз явивсь мені. Ось він стоїть,
Хто чистим полум’ям горів, але розплата
Прийшла з руками зрадників і ката,
Той лик перед очима вогнем тремтить,
Коли читали йому вирок друзі в одну мить
І помсту не вчинив ніхто за брата.
XVIII
Та ліпше нинішнє, ніж бурі крижані,
Що за плечима лишились. Переді мною
Дорога тінь свою плете, нема мені спокою.
Невже ця ніч не явить ані сов, ні кажанів,
Щоб розбудили тишу? Раптом вдалині
Спинили відблиски води думок сваволю.
XIX
Зненацька непомітная ріка
Підкралася і шлях мій перекрито,
Не квола — піниста, щоб чорт в ній мив копита,
Перепочити, ставши біля берега.
Мчить чорний водогін, плюється, наріка
І лють свою вихлюпує сердито.
Перейти на страницу: