Темна вежа. Темна вежа VII

«Я дійду до неї, — подумав він, мружачись на сонце. — Іменем свого батька клянуся, що дійду».

«А може, цього разу, якщо ти до неї дістанешся, все буде інакше», — прошепотів голос, але Роланд не сумнівався, що то шепіт пустельної омани, бо про який інший раз могло йтися? Він був сам собою і на своєму місці, не більше. Без почуття гумору, з бідною уявою, проте він був стійкий. Він був стрілець. І глибоко в душі досі відчував гірку романтику походу.

«Ти той, хто ніколи не змінюється, — сказав йому якось Корт, і в його голосі (Роланд міг би в цьому заприсягтися) прозвучав потаємний страх… хоча чому Корт мав боятися його, хлопчиська, Роланд не розумів. — І це, хлопче, стане твоїм прокляттям. Ти зносиш сотні пар чобіт на своєму шляху до пекла».

І Ванней: «Ті, що не черпають уроків з минулого, приречені на його повторення».

І його мати: «Роланде, чому ти завжди такий серйозний? Чому не можеш дати собі спочинок?»

Утім, голос прошепотів знову

(інакше цього разу може бути інакше)

і Роландові на мить здалося, що він справді вчув якийсь інший запах — не лужний і не чортового зілля. Він подумав, що то могли бути квіти.

Він подумав, що то могли бути троянди.

Він перевісив свої ґунна з одного плеча на друге й торкнувся рога, що висів на поясі біля правого револьвера.

У той стародавній мідний ріг колись сурмив сам Артур Ельд (принаймні так оповідали легенди). Роланд віддав його Катбертові Олґуду на Єрихонському пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видмухати куряву смерті з його стародавньої горлянки.