Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Затаївши дух, Сергій моргав очима, силкувався збагнути істину:
– Викладала?!
Оля допитливо глянула. Вмить її пальці зламали стебло лілеї, що плакала в вазоні: пелюстки одна за одною летіли, мов білі птиці.
– В ирій! – подумав і завагавсь: – Що, він справді в тебе знайшов?
– Так. Знайшов закон і часословці. Минулого року. Я їх десятками одбирала в учнів. Нема ніяких книжок, так вони й беруть на горищі в старій школі, мовляв, аби книжка…
Вона заломила руки…
Сергія прострілило болем жалю: він нізащо її не зречеться. Стиснув в обіймах немовби востаннє:
– Не бійся! Я виведу на чисту воду Таранюка. В цю неділю у нас з’їзд волосний… Ми доб’ємося.
Неділя. Ранок. В Кутянській церкві дзвін бевкав, неначе бичок, що заблудив між запорошених инеєм садків. Мороз позапинав вікна, позаганяв у закутки живу тварину, а сам погуляв Кутянськими вулицями.
Пустельно. Лиш зрідка проскрипить подертими черевиками посиніла вчителька, поцибає, мов заєць від гончих, довготелесий, в демісезонному пальтечку, вчитель. Збігалися на з’їзд.
У школі хекали, хукали, жестикулювали, палили махорку, й потроху кімната зогрівалась людською парою та розважливою гутіркою.
– Ну й мороз, аж чуть дух не виперло…
– А ти б приперся за двадцять верстов, як я, тоді і лоб змокрів би.
– А який тобі чорт винен, було осідлати голову…
– Хіба що самого голову, бо підводи не дає…
– От у мене голова, так голова! Якось я до нього: «Вези дрова, бо діти подубнуть». А він помирив там двох, та з судцями могорич запиває: «Тобі холодно? На, погрійсь!» Ну, і гріли мало не до ранку…
– Ти запропонував би, щоб голова ще й школярам по чарці давав… Веселі заняття були б!
– А я оце сам чарчину випив би! – промовив учитель, що вистукував жіночими туфлями в такт з власними зубами…
– А ви б помінялися з Параскою Григоровною!
– Ні, я не згоджуюсь. Для мене добре й моє. – Посміхнулась стара вчителька, що була в чоловічому пальті й чоловічих чоботях.
Серед усієї маси вона була, здавалось, найбільш задоволена.
В кутках було чимало похмурих блідо-анемічних та жовто-саркастичних облич.
«Морлоки» – виникла в Сергія асоціяція за Уелсом.
– Он бачите того, що курить… Он той надутий, – знайомив Сергія Степан Хведорович, – то анархіст. Був у Махна, а це сидів півроку в чека. А той-о! Блідий, блідий… – той був інспектором у Петлюри. А той другий біля нього – есер, був у Гритор’єва. Он той – толстовець, а ці-о два – боротьбисти, тепер укапісти…
Сергій силкувався у кожній постаті вловити характерну рису, відповідне назвисько, але всі вони сходилися до одного типа вчителя-морлока.
Лише інструктор став за стіл, усі замовкли, немов школярі з приходом учителя-грози.
Багато справ у вчителів. Поліпшувати методи викладання без ніяких до того засобів, поширювати програми, вести культосвітню працю в клубах, сельбудах, в хатах-читальнях, вести громадську працю в ревкомах, комнезамах, у ріжних комісіях, провадити ударні кампанії, статистику, учоти… До цього всього ухвалили на з’їзді ще кілька пропозицій інструктора, потім ще заслухали інформацію профуповноваженого, що пайків за останні два місяці ще не одержано, але є надія… І з’їзд мав розбігтись.
Раптом Ярова:
– Товариші, я прошу розглянути мою заяву.
– Ваша справа розглядалася в колегії повітнаросвіти і вчительські збори тут ні до чого, – заперечив інструктор.
– Я апелюю до волосних зборів нашої спілки…
Затяглася суперечка між Яровою та інструктором. Кінець кінцем збори більшістю голосів ухвалили прочитати заяву.
«Півтора роки я ретельно виконувала обов’язки культробітнка другої групи. Доказом цього можуть бути ті знання, що придбали мої учні за цей час. Але видно, це не має значення для деяких урядових осіб. Волвоєнком т. Таранюк…»