Політологія: наука про політику

Історія православної церкви в період великокнязівства Київського і царизму Росії свідчить про жорстокий диктат держави над церквою та її ієрархією з метою використання її в своїх інтересах. Співвідносини між духовною і світською властями відображали пріоритет світської влади над духовною владою. Провідна роль князів Київської Русі, насамперед, знайшла відбиток у такій важливій вирішальній події як прийняття в 988 році християнства, що сталося з ініціативи князя Володимира. Князь виходив не з релігійних, а з політичних та державних інтересів прилучення країни до більш високорозвиненої європейської культури, підвищення ролі України-Русі на міжнародній арені. I саме масове хрещення населення сталося під сильним адміністративним тиском влади. Історик української церкви Іван Огієнко відзначав: «Мирного прийняття християнства не було. Народ рішуче захищав свою віру, скрізь виникали бунти і часто доводилося хрестити народ в його власній крові, доводилося хрестити вогнем і мечем». Звичайно ж, політика держави виявила вирішальний вплив на зміну релігійній вірі. Формувався пріоритет держави над церквою, але панування держави над церквою повністю виникло не на початку київської державності, а значно пізніше. Але вже тоді великі князі Київської Русі мали і широко використовували своє право призначати та зміщати вище духівництво, керуючись, насамперед, політичними мотивами.

Великі князі Русі, а пізніше й царі, зміщали і репресували невгодних їм ієрархів. Так, князь Димитрій Донськой кілька разів призначав і проганяв митрополитів, Іван III та інші царі, особливо Іван Грозний, застосовували проти ієрархів жорстокі репресії «за їх опір та злочинність». Прагнення вищого духівництва до зміцнення впливу на державну політику і до зведення міцного релігійного фундаменту привело до встановлення в 1589 році патріаршества. Це не суперечило інтересам панівних кіл Росії, зокрема Бориса Годунова та його оточення, що бачили в патріаршестві можливість зміцнення самодержавства, яке похитнулось після смерті Івана Грізного. Ставленик Бориса Годунова, перший патріарх Іов відіграв значну роль у зведенні його на царський престол і восхвалянні його достоїнств. «Радуйся і веселися, — так при великому скупченні народу публічно заявив Іов Годунову, — Богом обраний, Богом улюблений і Богом пошанований, благочестивий і христолюбивий, пастир добрий, який приводить своє стадо імените до начальника Христа Бога нашого». Іов закликав бояр, клас, який управляв державою, служити вірою та правдою государю та його Дому. Патріарх і підручне йому духівництво стали вірною опорою нового царя, знаряддям здійснення задумів щодо зміцнення влади. В такому становищі зацікавлена і православна церква, оберігаючись від нових міжусобних сутичок між феодальними князями, що могли послабити становище та вплив церковної ієрархії, погіршити її майнове становище. При цареві Олексієві Михайловичу посилюється протидія церковних діячів обмеженню прав церкви. В цьому зв’язку відіграли велику роль митрополит Філарет, а згодом і патріарх Никон. Політика патріарха Никона — остання спроба відстояти незалежність церкви від держави, спираючись на теорію паралелізму двох влад — духовної і світської — «Сонця» і «Місяця». Причому, «як Сонце вище Місяця, так і священство вище царства», «цар менший від архієрея і повинен бути йому покірний». Цар Олексій відкинув клерикальні домагання Никона і увільнив з патріаршого престолу, але все ж пішов на поступки церкві, скасувавши «Монастирський наказ» як орган державного контролю над церквою, що мав політичні та судові функції.