Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Нагорі брамної башти ходило туди-сюди кілька стражників, та в іншому замок здавався порожнім. Санса зупинилася і дослухалася. Вдалині чулися звуки битви. Спів майже заглушив їх, але якщо мати вуха, то можна було чути басовите ревище рогів, скрип та стогін каменеметів, плескіт води та хряскіт дощок, тріскотіння палаючої смоли, тумкання скорпіонів, що кидали товсті півсажневі стріли з залізними вістрями… а понад усе — крики та вереск людей, що помирали на полі бою.
То була теж пісня — особлива, жахлива пісня. Санса нап’яла на вуха каптура свого кобеняка і заспішила до Маегорового Острогу — замку всередині замку, де королева обіцяла їм безпечний прихисток. Коло початку підйомного мосту вона зустріла пані Танду з двома доньками. Фалиса учора прибула з замку Стокварт з невеличким загоном стражників. Вона пробувала заманити сестру на міст, але Лолиса чіплялася за покоївку та схлипувала:
— Я не хочу, не хочу, не хочу…
— Битва вже почалася, — мовила пані Танда придушеним голосом, ладним зламатися.
— Не хочу, не хочу…
Санса ніяк не могла обійти їх. Тому чемно привіталася.
— Чи не можу я чимось прислужитися?
Пані Танда зашарілася з сорому.
— Ні, ласкава панно, але прийміть нашу дяку. Даруйте моїй дочці, благаю вас, вона почувається недобре.
— Я не хочу!
Лолиса щосили вчепилася у свою покоївку — тоненьку гарну дівчину з коротким темним волоссям, у очах якої читалося палке бажання зіпхнути свою хазяйку просто у сухий ров на залізні вістря.
— Прошу, благаю, я не хочу!
Санса лагідно заговорила до неї:
— Всередині ми всі будемо в безпеці, а ще там подадуть їсти і пити, а ще співатимуть пісень.
Лолиса глипнула на неї, роззявивши рота. Вона мала тьмяні карі очі, які вічно спливали слізьми.
— Не хочу…
— Ти мусиш! — різко відказала їй сестра Фалиса. — Годі базікати. Шая, допоможи.
Вони узялися за лікті й удвох чи то перетягли, чи то перенесли Лолису через міст. Санса рушила слідом з їхньою матір’ю.
— Вона хворіє, — мовила пані Танда.
«Якщо дитину можна назвати хворобою», подумала Санса. Про вагітність Лолиси пліткували усі в замку.
Двоє стражників коло дверей мали на собі шоломи з лев’ячими головами та кармазинові киреї дому Ланістер, проте Санса знала, що то всього лише перевдягнені сердюки. Ще один сидів коло підніжжя сходів — справжній стражник стояв би на чатах рівно, а не сидів, поклавши галябарду на коліна — проте підвівся, побачивши їх, і прочинив двері досередини.
Танцювальна палата королеви не сягала й десятої частини від величини великої замкової трапезної, а від малої трапезної Башти Правиці складала хіба що половину. Втім, навіть у ній могла сидіти сотня гостей, а пишності палати вистачило б на кілька більших за неї. Позаду кожного світильного держака на стіні стояло люстро куваного срібла, і смолоскипи палали проти них удвічі яскравіше; стіни оздоблювало розкішно різьблене дерево, підлогу вкривав запашний очерет. З балкону нагорі весело грали скрипки, сопілки та кози. Вздовж південної стіни біг рядок склепінчастих вікон, але їх завісили важкими оксамитовими запонами, що не впускали жодного променя сонця, а заразом глушили звуки молитви та битви. «Байдуже», подумала Санса. «Все одно війна тут, з нами.»
За столами, поставленими на кобильниці, зібралися трохи не всі шляхетно уроджені панії та панянки в місті, а з ними жменька старців та зовсім юних хлопчаків. Жінки були дружинами, дочками, матерями та сестрами тих, хто пішов битися з князем Станісом. Багато з них не повернеться назад. Усвідомлення цього важко висіло у повітрі. Санса, як наречена Джофрі, мала сидіти на почесному місці одесну королеви. Коли вона заходила на поміст, то побачила чоловіка у тіні задньої стіни палати. Він мав на собі довгу, добре змащену чорну кольчугу, а перед собою тримав меча — батькового меча, Лід, трохи не з нього заввишки. Вістря меча стояло на підлозі, а тверді кощаві пальці охоплювали захисну перечку по обидва боки від руків’я. Сансі перехопило подих. Пан Ілин Пейн, схоже, відчув її погляд і повернув до неї худе, помережане віспинами обличчя.
— Що він тут робить? — спитала Санса в Озфрида Кіптюга. Він очолював нову кармазинову сторожу королеви.