Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Повернувшись до коливоротної, Алейна побачила Мію Камінець, яка вже чекала нетерпляче поруч із Лотором Брюном та Мордом. «Напевне, кошиком приїхала — подивитися, чого це ми тут муляємося.» Струнка та жилава, Мія здавалася міцнішою за стару шкірянку, яку носила під сріблястою кольчужкою. Волосся вона мала чорне, як крукове пір’я, ще й таке коротке і розкошлане, що Алейна запідозрила, чи не підрізає вона його кинджалом. А найгарнішими в Мії були її очі — великі, сині, глибокі. «Була б гарненька, якби вдягалася дівчиною.» Алейні раптом стало цікаво, чи подобається вона панові Лотору в залізі та шкірі, а чи він мріє про неї в мереживі та шовку. Мія полюбляла казати, що батько її був цапом, а мати — совою, проте Алейна знала правду від Мадді. «Атож, — сказала вона собі, дивлячись на дівчину, — це його очі, і волосся теж — цупке та чорне, таке саме, як у Ренлі.»
— Де він? — завимагала дівчина-байстрючка.
— Його вельможність купають і вдягають.
— То варто поквапитися. Холоднішає, хіба не чуєте? Треба спуститися нижче Снігокраю хоч до заходу сонця.
— А чи сильний зараз вітер? — спитала Алейна.
— Буває гірший… і буде, коли стемніє. — Мія відкинула пасмо волосся з очей. — Якщо княжа купіль триватиме довше, ми тут застрягнемо до кінця зими і з’їмо одне одного, бо більше нічого нема.
Алейна не знала, що відповісти. На щастя, її врятувало прибуття самого Роберта Арина. Маленький князь був убраний у небесно-лазуровий оксамит, мав на шиї ланцюг з золота і сафірів, а на плечах — кожух зі шкури білого ведмедя, два кінці якого тримали зброєносці, щоб не волочився підлогою. Супроводжував їх маестер Колемон у поношеному сіряку, підбитому білкою. Скоро з’явилися також і Гретхель з Мадді.
Відчувши на обличчі холодний вітер, Роберт заскиглив, але Теранц і Гиліс стояли за спиною, не даючи втекти.
— Пане князю, — мовила Мія, — чи не хочете поїхати зі мною?
«Надто необачливо, — подумала Алейна. — Спершу хоч би посміхнулася, сказала, який він міцний та хоробрий на вигляд.»
— Я хочу з Алейною, — відповів князь Роберт. — Поїду з нею.
— Кошик нас трьох не вмістить.
— Ну то лише з Алейною. Бо ти смердиш, як мул.
— Воля ваша, — відповіла Мія, не показуючи на обличчі геть нічого.
Деякі з коливоротних ланцюгів прикріплялися до плетених кошиків, інші — до міцних дубових балій. Найбільша з них була вища за Алейну; її темно-брунатні клепки стягували залізні обручі. Та все ж серце підскочило їй аж до горла, коли вона взяла Роберта за руку і допомогла йому ввійти. Коли за ними зачинили хвіртку, дерев’яні стінки оточили їх з усіх боків; відкритою лишилася тільки верхівка. «Так воно і на краще, — сказала собі Алейна, — хоч униз не дивитимемося», бо внизу був лише Небосхил і… небосхил. Шість сотень стоп неба. На мить дівчина замислилася, скільки часу забрало в тітоньки пролетіти таку відстань і що останнє вона думала, поки наближався схил гори. «Ні, не можна про таке думати. Не можна!»
— Рушайте! — заволав голос пана Лотора.
Хтось сильно штовхнув балію, вона хитнулася і запнулася, шкрябнула підлогу і виїхала на волю. Алейна почула ляскіт Мордового батога, брязкіт ланцюга. Рвучко смикнувшись кілька разів, вони почали потроху спускатися. Роберт збліднув з лиця, очі набрякли, але руки не трусилися. Соколине Гніздо нагорі почало меншати; знизу, завдяки небесним келіям на нижчих поверхах, воно здавалося схожим на бджолині стільники. «Крижані стільники, — подумала Алейна. — Замок, збудований зі снігу.» Вона чула, як вітер вищить навколо балії.
За сотню стоп унизу їх підхопив раптовий подих вітру. Балія зателіпалася на всі боки, закрутилася у повітрі, а тоді важко гепнулася об схил скелі позаду. На голови сипонули друзки льоду та сніговий порох, дубові клепки зарипіли та вигнулися. Роберт зойкнув і щосили вчепився в неї, поховавши обличчя між грудьми.
— Пан князь такий хоробрий, — мовила Алейна, відчувши тремтіння. — Я така налякана, ледве розмовляю. А ви зовсім ні!
І відчула, як він кивнув.
— Крилатий Лицар не знав страху, і я теж, — похвалився він кудись їй у пуп. — Адже я з Аринів!
— Чи не пригорне мій Робчик-любчик мене якнайміцніше? — попрохала Алейна, хоча вже ледве дихала у його судомних обіймах.
— Якщо хочеш, — прошепотів він.
Отак, вчепившись одне в одного, вони й подолали шлях донизу, до Небосхилу.