Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами
- Автор: Андрухович Юрий Игоревич, Бойченко Олександр
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Пабулум
- ISBN: 978-966-97790-2-1
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами». Краткое содержание книги:
Про народження книжок, про критиків і літературні премії, про навчання літературному ремеслу. Про ритм і чуття мови, про добрий текст, про поезію та прозу. Про російську літературу і про переклад Біблії. Про життя — своє і чуже.
Підслухати ці бесіди — значить глибше пірнути у творчість митців, зазирнути у внутрішню кухню літературного процесу і, можливо, стати його учасником. Хай і дистанційно.
А: — Хвильовий?
Б: — Або оповідання Косинки.
А: — Я думаю, що й «Чотири шаблі» Яновського. Їх варто, мабуть, знову перечитати.
— Але Турянський так і лишився невідомим в європейській літературі.
А: — Абсолютно ні!
Б: — А в Україні?
— В Україні хоча б є в шкільній програмі.
А: — Ну то слава Богу. Пригадую, коли була сота річниця початку Першої війни у 2014 році, то однією з дискусійних тем, до якої мене запросили на книжковому ярмарку в Ляйпциґу, була, власне, «Перша світова війна і література Європи». А в нас тоді якраз почалося щось ніби репліка на Першу світову: вже Крим відчімхали і вже якісь початки війни на Сході. Але то інша тема. Готуючись до дискусії, я замислився, що ж я можу, крім фольклору українського галицького війська, що я можу ще згадати з українського. І, зрозуміло, згадав Турянського. Що це видатний твір, який навіть у межах своєї країни майже невідомий. При цьому став шукати підтвердження в неті. Й на свій великий подив бачу, що «Поза межами болю» є в усіх шкільних програмах, отак! А те, що закордоном ця річ усе-таки ще не знана, то це правда. Хоч є якісь переклади. Наприклад, німецькою. Але як текст воно ніде поза Україною не функціонує, абсолютно.
Б: — А наскільки відомий у світі найліпший, на мій смак, український прозаїк усіх часів Стефаник?
— Стефаника важко перекласти.
А: — Дуже важко. Якщо взагалі можливо.
— В сприйнятті його текстів мова, неперекладальна навіть на українську літературну, відіграє вирішальну роль.
А: — І все те, про що ми вчора говорили: тупо взяти якийсь діалект своєї мови і валяти цим діалектом те, що каже Стефаник… Дуже штучно.
Б: — А валяти «правильною» літературною мовою — вийде ще гірше. Я трохи маю уявлення, бо цитую в одному тексті його «Басарабів», епізод, коли багатий повісився, а хлопи стоять і задоволено кажуть: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот вісадив на бантину». І вони ще згадують, як перед цим був повісився інший: «зачепивси на вишенці й обтрєс увес цвіт». Богдан Задура переклав цей мій текст і вставив цитату з готового польського перекладу Стефаника. Але це небо й земля — звучання Стефаникового оригіналу і «правильний» польський переклад.
— Зі Стефаником ще такий момент, що він писав у час панування у нас галицького варіанту української мови: він тут якраз на межі зрозумілості і незрозумілості.
А: — Але він вже і в ньому некоректний усе-таки.
— Через це і кажу, що він тут на межі: коли ми, знаючи ту літературну галицьку мову, читаємо, то майже все розуміємо, але маємо відчуття свіжості вислову, незатертості фрази. Забери наше знання галицького варіанту мови, і це все зникне.
Б: — От ти мене критикуєш за надмірну літературність мови, але я тобі скажу, що Стефаник для мене не був би таким великим, якби писав «правильно». Я думаю, його випадок цікавий тим, що він зробив набагато більше, ніж сам про себе думав. Ще й страждав часом, просив редакторів, щоб поправили, зробили трохи літературніше…
— «Перекладіть по-українському мої твори», писав він в «Червоний шлях», де його мали друкувати…
Б: — Богу дякувати, недопереклали. Я би того не хотів перечитувати. А так кожного року перечитую всі його твори. У мене є збірка, на яку я дихати боюсь: Львів, 1942. І я раз на рік її розгортаю обережно, щоб перевірити, чи нічого у моєму ставленні не змінилося. Розгорну, прочитаю: «Я, біг-ме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри». Добре, думаю, нічого не змінилося. І оцей контраст між трагізмом теми і комізмом звучання мене найбільше у Стефаника захоплює.
— Буденність смерті. Не треба робити трагедії зі смерті, бо є життя вічне. Людина — це творіння Боже, і смерть є продовження існування в іншому вимірі. Мене в Стефаника вражає цей його оптимізм. Здавалося, де тут оптимізм, нендза, бідося, а у всьому цьому він знаходить оце: «творіння Боже». Пам'ятаю, читав Лєскова, та й загалом це простежується в усій російській літературі: показати, що ти у цьому світі є ніхто, хроб земний і не більше.
Б: — Не знаю, Лєскова в студентські роки я теж любив, над «Очарованным странником», пригадую, реготав. Тільки я його відтоді не перечитував… Але ти вчора питав про впливи інших творів, як це відбувається під час читання. То можу сказати, що з українських авторів на мене найсильніше вплинув якраз Стефаник. Не на мову, якісь прийоми, а на загальний літературний смак. Від трагедії без гумору мені нудно, від комедії без присмаку трагізму — ще більше. А подобається поєднання. Всі пам’ятають ту фразу Горького про Стефаника, що він пише коротко, сильно і страшно. Я її розумію так: коротко — воно і є коротко, а сильно і страшно — це вміння виражати трагічний зміст через комічну форму. Багато б я дав, щоб точно дізнатися, наскільки свідомо він це робив. До речі, тут ми можемо на хвилю повернутися до вчорашнього Шекспіра. Той-таки «Гамлет» — це ж трагедія не без гумору.