Невермур. Випробування Морріґан Кроу

«Але цьому готелю має бути понад сто років, — подумала Морріґан. Вона перевернулась і збила подушку, обурюючись на свої ж звинувачення. — Старі речі ламаються!» Напевне, люстра висіла на несправних зношених дротах, або… або штукатурка почала обсипатись!

Морріґан сіла на ліжку і скинула ковдру, раптом зрозумівши, що вона зробить. Вона сама огляне місце, де все сталося. Побачить на власні очі, що це не її вина. А потім повернеться і спатиме, і житиме довго й щасливо. Кінець.

Звичайно, в холі було досить темно без яскравої люстри. У відділі консьєржа було порожньо. Бути тут, унизу, зовсім самій у такий час було трохи лячно. Її кроки відлунювали в порожнечі.

«Це було тупо», — подумала Морріґан, починаючи шкодувати. Тупа ідея. Безлад однаково давно прибрали, і хол настільки тьмяно освітлений, що з того місця, де вона стояла, діра в стелі здавалася просто безформною чорною плямою десь угорі — ніяких несправних дротів їй не було видно. Вона навіть не була впевнена, чи є вони там.

Морріґан уже була готова здатись і повернутися до ліжка, коли почула звук.

Музику. Дзижчання?

Так — там, у тіні, хтось був, хтось дзижчав.

Це була дивна коротенька мелодія. Яку вона невиразно впізнавала… віршик із дитячого садка або пісня, чута по радіо. Її серце забилося швидше.

— Агов? — тихо сказала вона — тобто збиралася сказати це тихо, але її голос відбився від стін і наповнив усе приміщення. Дзижчання зупинилося. — Хто там?

— Не бійся.

Вона повернулася туди, звідки почула голос. Це був чоловік — наполовину схований у тіні, він сидів зі схрещеними ногами, акуратно загорнувши куртку на колінах. Морріґан підступила ближче, намагаючись розгледіти його обличчя.

— Я просто чекаю, коли почне працювати стійка адміністратора, — сказав чоловік. — Мій поїзд сильно запізнився, тому я пропустив останню реєстрацію. Вибач, якщо я налякав тебе.

Вона знала цей голос. М’який і уривчастий, з твердими «Т» і чіткими «С».

— Чи ми не зустрічалися раніше? — спитала вона.

— Не думаю, — сказав він. — Я не тутешній. — Він нахилився вперед до неї, і його обличчя освітив промінь місячного світла.

— Містер Джонс? —У його обличчі не було нічого такого, що могло б запам’ятатися — попелясто-каштанове волосся, сірий костюм. Але вона впізнала його голос і, придивившись ближче, темні очі й тонкий шрам на одній брові. — Ви помічник Езри Сквола.

— Я — так, але невже це ви, міс Кроу? — Він зробив два швидкі кроки в її бік, відкривши рота від здивування. — Невже це справді можете бути ви? Вони говорили нам, що ви… — Він замовк, було видно, що йому незручно. — Що ви робите у Вільній Державі?

«Отож».

— Я… я просто… ну, взагалі-то… — Морріґан хотілося штовхнути себе. Як вона могла пояснити все, що сталося? Тепер він розповість про все її родині? Вона намагалась придумати яку-небудь відповідь, коли їй спало на думку дещо несподіване. — Зачекайте… а звідки ви знаєте про Вільну Державу?