Кров на снігу
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #1
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7319-8
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Кров на снігу». Краткое содержание книги:
Улав — надзвичайно «обдарований» кілер, що працює на одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів Осло. Проте не типовий кілер: крім хисту до холоднокровного вбивства, він має дивовижну схильність до глибокого кохання. І, попри дизлексію — нездатність правильного і швидкого розпізнавання слів, Улав — блискучий, гіпнотично-спокійний оповідач з неабиякою уявою. Останнє замовне вбивство або піднесе його на вершину професійної майстерності, або стане його найбільшою помилкою, адже закохатись у дружину власного боса, яку до того ж той наказав прибрати, крок дуже необачний…
Я схопив дівчинку, зірвав кашемірове кашне з Гофмана, і міцно обгорнув ним її шию, з якої цебеніла кров. Дівчинка мовчки дивилась на мене зіницями, що, здавалося, цілковито заповнили очі. Вона не зронила ні звуку. Я наказав Данцеві перевірити, чи нікого немає на сходах, і чатувати, щоб ніхто не увійшов. Бабусі тим часом звелів притиснути рукою рану на шиї онуки, щоб хоч трохи стримати кровотечу. Краєм ока я побачив, що Кляйн перезаряджає свій потворний обріз, вкладаючи два свіжих набої. Я міцно стиснув руків’я свого пістолета.
Сестра стояла на колінах поруч з чоловіком, який тихо і монотонно стогнав, склавши руки на череві. Я чув, що шлунковий сік, потрапляючи в рану, викликає пекельний біль; але я здогадувався, що чолов’яга виживе. Але дівчинка… Прокляття! Кому вона чим завинила?
— Що далі робити? — запитав Данець.
— Спокійно сидіти і чекати, — відповів я.
— На кого? На свиней?[30] — пирхнув Кляйн.
— Ми зачекаємо, аж машина рушить і поїде геть, — сказав я.
Мені пригадався спокійний і зосереджений погляд з-під ведмежої шапки. Я сподівався тільки, що власник шапки насправді не надто відданий своїм зобов’язанням.
— То могильник же ж…
— Стули пельку!
Кляйн вирячився на мене. Дуло обрізу трохи піднялося вгору. Аж тут Кляйн помітив, куди націлений мій пістолет, і знову опустив свій дробовик. І стулив пельку.
А хтось не стулив. Прокляття долинали з-під столу.
— Чорт! Холера пекельна, трясця твоїй матері!
На мить я уявив собі, що він мертвий, але його рот відмовляється завмерти, як тіло розрубаної навпіл змії. Я читав, вони здатні звиватись після цього годинами.
— Лайно холерне, срана холера пекельна, чорт!
Я присів навпочіпки поруч з ним.
Ніхто напевне не знав, звідки Піне дістав своє прізвисько.[31] Дехто казав — за те, що він точно знав, які місця на тілі своїх піднаглядних жінок ранити, якщо ті не бажали виконувати свою роботу, де їх різати так, щоб заподіяти більше болю, ніж спотворень, щоб рубці потім не позначались на якості живого краму. Інші припускали, що це від англійського слова «пайн», «сосна», за те, мовляв, що він такий цибатий. Але нині все йшло до того, що він забере з собою в могилу таємницю власного прізвиська.
— Ох, паскудне стерво, Улаве! Як же, холера, болить!
— Скидається на те, Піне, що вже недовго тобі болітиме.
— Ні? Холера. Можеш подати мені мою цигарку?
Я витягнув цигарку з-поза його вуха і вклав йому в рот. Губи Піне тремтіли, цигарка підстрибувала, але він якось її утримував.
— А во…вогню? — попросив він.
— Вибачай, я кинув курити.
— Ро…розумне рішення. Бі…більше проживеш.
— Нема гарантії.
— Ні, ясна річ, не…немає. Завтра потрапиш під автобус, і ка…каюк.
Я кивнув.
— Хто чатує знадвору?
— Бачу, ти упрів, Улаве. Теплий одяг чи стрес?
— Відповідай.
— А що я матиму, ко…коли скажу тобі?
— Десять мільйонів крон без оподаткування. Або вогник для твоєї цигарки. На вибір.
Піне засміявся. Закашлявся.
— Тільки росіянин. Але він крутий чувак, я думаю. Професійний військовий, чи щось на зразок того. Не дуже знаю. Чувак не балакучий.
— Озброєний?
— Тю! Звісно ж.
— Чим? Автоматичним?
— То що там, з тим сірником?
— Після, Піне. Після.
— Вияви трохи милосердя до приреченої людини, Улаве, — проказав він, кашляючи кров’ю мені на білу сорочку, — і тобі, знаєш, ліпше спатиметься вночі…
— Так, як тобі спалось після того, як ти примушував глухоніму дівчину виходити на панель за борги її хлопця?
Піне здивовано блимнув очима. Погляд його був на диво ясний, ніби йому спала якась пелена з очей.
— А, ти про оту, — тихо промовив він.
— Так, про неї, — сказав я.
— Ти, напевне, щодо неї помилився, Улаве.
— Он як?
— Так. Вона сама прийшла до мене. Вона хотіла сплатити його борги.
— Он як?
Піне кивнув. Могло видатися, що йому навіть якось полегшало.
— Насправді я їй був відмовив навіть. Бо вона ж не так щоб дуже приваблива плюс хто ж захоче платити за дівку, яка не чує, чого від неї хочуть? Я, зрештою, погодився тільки тому, що вона наполягала. Зрештою, коли вона взяла борг на себе, то вже її борг. Правильно кажу?
Я не відповів. У мене не було відповіді. Хтось переробив роман. Моя версія була кращою.
— Гей, Данцю! — гукнув я. — Маєш запальничку?
Не відриваючи погляду від сходів, той переклав пістолет у ліву руку і намацав правою запальничку. Дивно, як ми тримаємось своїх звичок. Він кинув мені запальничку, і я упіймав її в повітрі. Скреготнуло кресальце. Я підніс жовтий пломінчик до цигарки. Чекав, коли його втягне в тютюні, але пломінчик вперто стояв вертикально. Я дозволив йому палати ще якусь мить, а тоді відпустив великий палець, і пломінчик згас.
30
Purke («свині») — норвезький жаргонізм, презирливе означення поліції.
31
Норвезькою, pine означає «мука», «біль».