Відьмак. Кров Ельфів

— Ти прийшла за нею аж сюди, Трісс Мерігольд? Аж сюди? Ти зайшла задалеко, Чотирнадцята. Я тебе застерігав.

— Хто ти? — Трісс здригнулася. Але опанувала голос.

— Ти довідаєшся, коли прийде час.

— Я довідаюся зараз!

Чародійка підняла руки, різко розкинула їх, вкладаючи усі сили в Чари Ідентифікації. Магічна завіса порвалася, але за нею була друга… Третя… Четверта…

Трісс зі стогоном упала на коліна. А реальність рвалася далі, відчинялися чергові двері, довга, нескінченна шеренга, що вела в ніщо. У пустку.

— Ти помилилися, Чотирнадцята, — насміхався металевий, нелюдський голос. — Ти переплутала небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Не торкайся… Не торкайся цієї дитини!

— Це не дитина.

Губи Цірі рухалися, але Трісс бачила, що очі дівчинки мертві, скляні, непритомні.

— Це не дитина, — повторив голос. — Це Полум’я, Біле Полум’я, від якого займеться і згорить світ. Це Старша Кров, Ген Іхер. Кров Ельфів. Зерно, що не зійде, але полум’ям вибухне. Кров, яка буде споганена… Коли настане Тедд Дейреад, Час Кінця. Va’esse deireádh aep eigean!

— Ти провіщуєш смерть? — крикнула Трісс. — Чи тільки це ти й умієш — провіщувати смерть? Усім? Їм, їй… мені?

— Тобі? Ти вже вмерла, Чотирнадцята. Усе в тобі вже вмерло.

— Силою сфер заклинаю, — простогнала чародійка, мобілізуючи рештки сил і водячи долонею в повітрі. — Водою, вогнем, землею і повітрям заклинаю тебе. Заклинаю тебе думкою, сном і смертю, тим, що було, тим, що є, і тим, що буде. Заклинаю тебе. Хто ти? Кажи!

Цірі повернула голову. Образ сходів, що вели в глиб безодні, зник, розплився, і на його місці з’явилося сіре свинцеве море, спінене, неспокійне під ламаними гребенями хвиль. У тишу знову увірвалися крики чайок.

— Лети, — сказав голос устами дівчинки. — Уже час. Повертайся, звідки ти прийшла, Чотирнадцята з Гори. Лети на крилах чайки і слухай крики інших чайок. Слухай уважно!

— Заклинаю тебе…

— Не можеш. Лети, чайко!

І раптом знову було повітря, що свистіло вихором, мокрим солоним запахом, і був політ, політ без кінця і початку. Чайки дико кричали. Кричали й розказували.

Трісс?

Цірі?

Забудь про нього! Не катуй його! Забудь! Забудь, Трісс!

Забудь!

Трісс! Трісс! Тріііісс!!!

— Трісс!

Вона розплющила очі, мотнула головою по подушці, ворухнула здерев’янілими руками.

— Ґеральте?

— Я поряд. Як ти почуваєшся?

Вона розгледілася. Була у своїй кімнаті, лежала на ліжку. На найкращому ліжку в усьому Каер Морені.

— Що з Цірі?

— Спить.

— Як довго…

— Задовго, — перебив він. Накрив її ковдрою, обійняв. Коли нахилився, медальйон з головою вовка заколихався біля її обличчя. — Те, що ти зробила, було не найкращою з ідей, Трісс.

— Усе нормально.

Вона затремтіла в його обіймах. «Неправда, — подумала вона. — Нічого не в порядку». Вона відвернулася так, аби медальйон її не торкався. Теорій про властивості відьмацьких амулетів було чимало, але жодна не рекомендувала чародіям торкатися їх під час дня і ночі Сонцестояння.