Сонце і місяць, сніг і лід

— Чого саме чекати?

— Доки рік добіжить кінця.

— І тоді ти розповіси мені, хто збудував цей палац?

— Так, — ведмідь похмуро кивнув головою.

— І хто вирізьбив слова-візерунки на каміні у вхідній залі?

Ведмідь закліпав очима і змінив тему.

— Я не знаю.

— То це не ти збудував цей палац? Хто ж тоді це зробив?

Тиша. Ведмідь повільно похитав головою, так, немов ці запитання його розчарували. Однак вона продовжувала запитувати:

— Ти розумієш написи на колонах?

— Іноді.

— Тобто?

— Очі у ведмедя не надто пристосовані до читання, — сказав він. У його голосі вчулося небажання продовжувати розмову. — Вже пізно. Добраніч!

Він підвівся і посунув геть із кімнати.

— Будь ласка, зачекай! Хочеш, я тобі почитаю? — вона рушила слідом за ним; можливо, якщо вони читатимуть разом, то їм вдасться розшифрувати невідомі символи? — Ізбйорне, чи тобі цього також хотілося б?

Однак він лише мовчки йшов уперед, аж доки не зник за великими дверима.

— Люди весь час пхають свого носа куди не слід, — сказав Роло і пішов слідом за господинею до їхніх покоїв.

— Годі тобі, — сказала вона, замислившись. — Якби ти знав, що написано на тих колонах, тебе б також розбирала цікавість.

— А от і ні. Мені не цікаво, чому стіни смердять гниллю. Уся ця справа погано пахне.

— Роло! — дівчину вражала його байдужість. — Невже тобі не цікаво, чому ми тут?

— Цікаво. Але я готовий чекати, аж доки не настане час дізнатися.

Далі вони йшли до спальні мовчки. Роло мовчки спостерігав, як дівчина скидає з себе сукню й одягає нічну сорочку. Вона мовчки розчесала своє блискуче руде волосся і вмилася. Вовк сів поруч із її кріслом, коли вона читала книгу, — історію перших королів Півночі, а коли йшла спати, заскавулів:

— То як?

Однією ногою вона все ще стояла на підлозі, а іншу поставила на м’яке ліжко. Дівчина подивилася на нього:

— Тобі потрібно вийти? Двері відчинені.

— Ні, не потрібно, — у голосі його бриніло роздратування.

— То що тоді?

— Мене почала розбирати цікавість, — невдоволено зізнався він.

— Ти про що?

— Мені цікаво, що написано на колонах, — випалив він так, немов це було очевидно. — Не можна спершу сказати вовкові, що прочитала щось цікаве, і не розповісти йому, що саме.

— І хто тепер пхає носа куди не слід? — дівчина засунула обидві ноги під ковдру і лукаво зиркнула на вовка.

— Ну скажи, — присоромлено прохав він.

— Гаразд. З того, що я зрозуміла, це історія принцеси, яка живе у палаці і мріє про прекрасного принца, який її покохає. Однак чоловік чи радше чоловіки, яких вона зустрічає, кривдять її. Усе це її дуже засмучує або, може, розлючує?