Пасажир

Вона окинула оком салони і крамнички зі спорядженням. Жодного знайомого обличчя. В отаких місцях, де збиралося так зване світське товариство, вона зі страхом чекала, що хтось упізнає в ній дочку Шатле. Пов’язаний із цим іменем скандал, що прогримів у світських колах Бордо, не забувся й досі.

Вона увійшла до бару. Дивно, але поки що ніхто не попросив її покинути приміщення, хоч вона прийшла сюди у джинсах і підбитих залізом черевиках. Гравці у гольфа, переважно чоловіки, з’юрмилися довкола полірованого барного шинквасу. Усі були вбрані в костюми, що личили цій місцині. Картаті штани. Щільні плетені светри поло. Підбиті цвяхами черевики. Марки наввипередки кричали про себе — «Ральф Лорен», «Гермес», «Луї Віттон»…

Анаїс гукнула бармена, непомітно показала йому посвідчення і пояснила, що їй тут треба. Бармен погукав начальника хлопчаків, що подавали ключки. З беджа[6] на зеленому пуловері видно було, що звати його Ніколя. Авжеж, лікар Давід Тіо зараз на полі. І Ніколя повів Анаїс за собою. Вони вже збиралися сісти в мінікар, аж їх перепинили: лікар щойно подався до роздягальні. Анаїс знову попрямувала за своїм проводирем.

— Оце тут, — сказав Ніколя, коли вони дісталися до дерев’яної лазні біля пагорба. — Але туди можуть заходити лише чоловіки.

— Проведіть мене.

Вони увійшли до чоловічого приміщення. Їх оточило хлюпання води в душі, галас, запахи поту впереміш із пахощами парфумів. Декотрі чоловіки вбиралися перед шафками з дерев’яними дверцятами. Інші виходили з душової, мокрі й голі. Треті зачісувалися або натирали тіло зволожувальним кремом.

В Анаїс виникло таке відчуття, наче вона просто-таки фізично вдерлася до царства чоловічої всемогутності. Тут розмовляли про гроші, владу, політику та спортивні перемоги. І, звісно ж, про секс. Кожен розповідав про свої перемоги в ліжку і хвалився коханками так само, як ото з гордістю сповіщав про те, скільки очок набрав на гольфовому моріжку. На неї ніхто поки що не звертав уваги.

— Хто тут Тіо? — запитала вона Ніколя.

Хлопець показав на чоловіка, що застібав ременя. Кремезний, високий, років п’ятдесяти, з сивиною на скронях. Анаїс підійшла, і її знову охопив неспокій. Чоловік виразно скидався на її батька. Те саме смагляве і величне обличчя. Той самий вираз на ньому — власника, що прагне твердо стояти на своїй землі.

— Лікар Тіо?

Чоловік усміхнувся. Її дискомфорт лише посилився. На неї дивилися ті самі крижані очі, як і в батька. Прозорі очі, що прагнули втопити тебе у своїй безодні.