Гра у три руки
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-4515-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у три руки». Краткое содержание книги:
В романі «Гра у три руки», на відміну від попередніх, уперше за багаторічну практику «доктора детективних наук» Олексія Волкова головну партію виконує жінка, яка намагається розплутати клубок обставин, здатних запросто зламати хребет і сильному чоловікові. Втім, існують жінки, здатні пограти в «чоловічі» ігри. Комбінації в їхньому виконанні елегантніші, удари влучніші, а відчуття жалю чи прояви пощади іноді взагалі відсутні. Але як би там не було, дві жіночі руки слабші від чоловічих. Чи не забракне їм сили у найбільш вирішальну мить?
Однак цим не вичерпується головна інтрига роману! Паралельно зі своєю героїнею автор наважується на спробу самотужки проаналізувати процеси, що відбуваються в її душі та свідомості. Ризикована і невдячна справа, адже збагнути жінку до кінця не вдавалося ще нікому. Що вийшло? Судіть самі...
— А програмне забезпечення? — лютувала вона. — Валентине Вікторовичу, скажіть чесно, ви розумієте, що цінність пропажі у даному випадку не обумовлена вартістю старого «ящика»? Ви розумієте, що такий фахівець як я повинен мати під руками зручний інструмент? Ні, особливий, до якого звикла. Не хочу порівнювати це зі скрипкою для музиканта, але... Ви розумієте, що йдеться не про жорсткість натискання кнопок, а про його програмне забезпечення і набір робочих файлів?
— Звісно, я цього не розумію, — похитав головою Дробот. — Я лише недалекий керівник, а йдеться про складні фахові питання.
— Мене не влаштовує ситуація, коли хтось може вдиратися до мого кабінету і хазяйнувати у ньому, — крізь зуби витиснула Ірина.
— І з'ясувати ми можемо самі, — знизав плечима Дробот. — Скільки тих приміщень? Зараз усе обшукаю власноруч. Більшого менти однаково не зроблять. Хоч, якщо уявити, що ноут справді потягли, то ви ж розумієте, що тут його вже нема. Ну, головою подумайте! Лише повний ідіот міг би...
Ірина рвучко повернулась і вийшла. Усередині мліло так, що заважало зосередитися.
Дробот не став влаштовувати обшуку. Зібрав усіх і попросив оглянути приміщення — кожного своє, зауваживши, що у випадку, якщо справді хтось грішний — звільненням не закінчиться.
Важкі думки придавили не на жарт. Вона зачинилась у кабінеті й намагалася дати їм раду. А якщо комп справді вкрали як зручний інструмент? Якщо знайшовсь юда, котрий, припустімо, планував перехід до іншої фірми, претендуючи на підвищення до її посади, і хапнув, розраховуючи, що згодиться для роботи. Тоді це хтось із її заступників.
Ні, фігня повна. Потрібно пов'язувати лише з вилазкою у «Корандо». Копирсаючись без дозволу в АТС клієнта, вона не була максимально обережною. Хто ж знав, що там таке діється! Підозра впала на неї, а ноут поцупили, щоби...
Щоби що?
Але й тут не зв'язувалося докупи. Ніяк. Лише той, хто не сповна розуму, міг би на її місці робити подібні справи, використовуючи комп'ютер, про який відомо всім. Це ж те саме, що йти обчищати квартиру, без рукавичок відчиняючи двері. Апарат, що пропав, при потребі можна ідентифікувати не гірше, ніж відбитки пальців. Недарма, щойно поскандаливши з генеральним, Ірина притягнула на стіл один з комп'ютерів бухгалтерії й увімкнула в мережу. Зниклий комп, як і всі інші, мав IP- та МАС-адресу. Крім цього, тільки-но потрапивши до інтернету, її ноут ідентифікувавсь автоматично, застосовуючи відповідну програму. Це не мало на меті протидію крадіжці — зовсім інше, проте тепер згодилося сповна. Тож якщо комп украв повний дурень, то вона принаймні побачить.
Саме з цієї причини їй не слід було застосовувати ноутбук для чогось «лівого», протизаконного. Будь-хто мав би розуміти. Тоді для чого його красти? Курсуючи доріжкою від стіни до стіни перед власним столом, Ірина не розуміла, що заважає їй піти додому. Всі давно розійшлись, і далі тут можна висидіти лише головний біль. Хоча голова й так неабияк скиміла.
Вуха вловили якийсь шурхіт за дверима. Навіть не шурхіт — рух. Здалося? Миттєво зробивши три кроки, вона рвучко відчинила двері. Наталка, менеджер з відділу постачання, застигла в якійсь незрозумілій позі, взявшись рукою за шторку вікна.
— Наталю, — Ірина з розгону хапнула її за руку, — скажи просто зараз, що це — ти. Я тебе розцілую, присягаюсь! І забуду назавжди, що ти вчинила таку дурість.
— І... Ірино Ігорівно... Я... як ви могли подумати таке? Я?! Я не брала! Взагалі у житті нічого чужого! Як ви могли?
— А що ти тут робиш? Чому досі не пішла? Я ж бачу — щось не так.
— Не так... — опустила очі дівчина. — Не знаю, як вчинити. Я...
Обоє опинились у кабінеті за щільно зачиненими дверима.
— Ну?
— Ірино Ігорівно, — врешті зітхнула Наталя, — не знаю, чи добре роблю... напевно, погано. Собі насамперед. Але... ви завжди прихильно до мене ставилися, розуміли і вчили. І захистили одного разу. Я... не можу мовчати. Хоча відчуваю: воно мені боком вилізе...
— Говори, прошу тебе, не бійся.
Ірина відчула, як тремтить усе тіло.
— Я... знаю, хто його взяв...
— Хто, говори!
— Шеф.
— Генеральний. Дробот.
— Звідки ти знаєш?!
— Бачила. На власні очі.
Дівчина переводила подих, відчуваючи, що наробила дурниць. Проте поїзд пішов: слів назад не забереш.
— Наталю... Наталочко, присядь от сюди і не бійсь. Я тебе не підставлю. І не говоритиму більше з ним на цю тему. Взагалі ні з ким. Слово даю. І тобі це пам'ятатиму. Не трусись. Але розкажи все до кінця. Мені потрібно розуміти, що діється.