Стрімголов. Історія одного життя

Мак познайомився із Говардом, двадцятитрирічним лобурякою, півроку тому — і йому стало шкода хлопця. Той утік із дому уже років із десять тому, а його батько — знаний у Детройті банкір — не докладав особливих зусиль для його повернення. Хлопець подався світ за очі, безцільно блукаючи, час від часу виконуючи якісь тимчасові дрібні роботи, іноді жебракуючи, а часом і грабуючи, при цьому умудрившись уникати церков і в’язниць. Ненадовго потрапив до армії, але був звільнений через слабоумство.

Одного дня Мак підібрав його біля вантажівки й «усиновив»: брав із собою у кожну подорож, показував країну, вчив, як пакувати речі у вузли й коробки (а також як говорити й поводитися) і регулярно платив зарплату. Коли після завершення поїздки вони повернулися до Флориди, Говард лишався у його родині у статусі молодшого брата.

Після того, як ми випили по другій чашці кави, Макове миле обличчя спохмурніло:

— Гадаю, він не лишиться зі мною надовго. Може, я і сам не так уже й довго водитиму.

Він пояснив, що кілька тижнів тому потрапив у дивну «аварію»: раптово «вимкнувся» на мить, і вантажівку занесло у поле. Страхування виплатили, втім Мака зобов’язали пройти медичне обстеження. Компанія виступила проти напарника в кабіні, незалежно від результатів обстеження.

Очевидно, Мак боїться, що страхова компанія підозрює: ця «відключка» була наслідком епілепсії, і медогляд поставить крапку в його водійській кар’єрі. Він завбачливо придивився собі хорошу роботу у галузі страхування в Новому Орлеані.

У цю мить зайшов Говард, і Мак одразу ж змінив тему.

Після сніданку Мак із Говардом всілися на залишеній шині й почали жбурляти каміння у дерев’яну підпірку. Ми невиразно й незв’язно обговорювали все підряд, проганяючи м’яку недільну млявість, властиву далекобійникам у цей день тижня. За кілька годин вони знудилися і полізли у вантажівку, щоб ще поспати.

Я витяг із причепа зо два шматки мішковини й умостився позасмагати в оточенні розбитих пляшок, шкірок від сосисок, їстівних запасів, бляшанок з-під пива, презервативів у процесі розкладу і найрізноманітніших подертих і зіжмаканих клаптів паперу: то тут, то там стеблинки дикої цибулі й люцерни пробивалися крізь кругляки.

Лежачи так, між дрімотою та писанням, я часто повертався думками до їжі. Позаду мене у пилюці копирсалися зо два десятки курчат, на яких я із тужливим зітханням час від часу позирав: перед тим Мак помахав у їхній бік «другом далекобійника» (автоматичною зброєю, що на вигляд була цілком справною) зі словами:

— Сьогодні птиця на вечерю! — і мило захихотів.

Приблизно щогодини я вставав, щоб розпрямити ноги й заправитися у кафе чотирма порціями кави й морозивом із чорним горіхом, підводячи загальну їх кількість до двадцяти восьми й семи відповідно.