Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
Гострий погляд Сілке зустрівся з моїм. На губах її з’явилася нахабна посмішка.
— Оце так буде завданнячко, — мовила вона. — Я одразу попереджаю: щоб розплатитися зі мною за таке, самою купівлею сукні ти не відбудешся…
Сілке й справді знала це місто. Закидаючи мене тисячею запитань про «Шоколадне серце» для свого «дослідження» й метикуючи над тим, як змусити інших людей полюбити цей шоколадний дім так само, як любила його я, вона вела мене від одного різнокольорового кварталу до іншого, упевнено й невимушено просуваючись крізь юрбу. На всіх вулицях крамарі й крамарки віталися з нею, називаючи на ім’я. Я бачила, як вона пильнує, завважує кожну дрібничку довкола, і далі ставлячи мені на диво доречні запитання про шоколадний будинок. Сілке навіть спромоглася наче між іншим поцікавитися й моїм власним минулим. Певна річ, я їй нічого не розповіла. Може, я й стала довіряти кільком людям, але таємниця щодо того, ким я була насправді, належала тільки мені. Утім мені було до вподоби брати участь у цьому двобої, під час якого вона так і сяк намагалася вивідати в мене правду, а я щоразу ухилялася від її запитань. Це було схоже на жартівливий герць, де замість пазурів були слова, — і вона була гідним супротивником, першим, якого я зустріла, відколи змінила подобу.
Нарешті вона всміхнулася й похитала головою — і я з подивом збагнула, що всміхаюся їй у відповідь.
— Не зважай, — мовила вона. — Хочеш лишитися загадкою? Але я все одно колись розгадаю її — так само як збагнула, що таке той твій шоколадний будинок. А поки що можеш довірити мені вирішення своєї проблеми.
Вона глянула на небо — уже вечоріло — і зітхнула.
— Мені треба повертатися на берег, бо Дітер казитиметься. Але не хвилюйся, Авантюрино… уже незабаром ти отримаєш від мене звістку.
Вона рушила геть, насвистуючи собі під ніс, і я майже чула, як коліщатка в її мозку обертаються, вигадуючи новий план.
Усе ще всміхаючись, я відвернулася.
Певна річ, драконам не потрібні люди-друзі. Але якби були потрібні…
Вона стала б доброю подругою.
Треба було повертатися до роботи, якщо я мала намір умовити Марину й Горста заплатити ті гроші, що їх я пообіцяла Сілке. Але повернутися просто зараз я не могла. Мені наказали не потикатися до «Шоколадного серця» аж до вечора, а якщо Марина чогось сподівалася від своєї підмайстрині, то це послуху. Отже, замість того, щоб рушити до будинку, я заходилася звільна вештатися вулицями Драхенбурґа, спостерігаючи за всіма дивницями людського міста.
Упродовж останнього тижня я дізналася чимало нових слів і понять, але й досі мене вражало те, чого могла сягнути людська вигадливість.
У крамницях Драхенбурґа продавали все що завгодно, і навіть таке, чого я уявити була неспроможна. Тиняючись із одного кварталу до іншого, я зазирала до кожної вітрини, повз яку проходила. Я бачила височезні, схожі на башти торти, і крихітні скляні слоїки, від яких нестримно пахтіло таким їдким штучним ароматом, що я починала чхати, щойно він долинав до мене крізь відчинені двері крамниць. Я проходила повз яскраві, барвисті кав’ярні, де було повно балакучих жінок і дітлахів, і ресторації зі стінами, забраними темними панелями, — там роєм роїлися чоловіки, які курили й читали газети. А ще тут були крамниці з такою кількістю вщент заставлених книжками полиць, що мій брат Яспис аж загарчав би від жадібності, щойно їх побачивши.
Мені впала в око неймовірна дивовижа — вітрина, заставлена іграшками, де ціла армія крихітних дерев’яних чоловічків крокувала маршем туди й назад, тримаючи мацюпусіньку зброю. Помаранчево-зелені дерев’яні дракони загрозливо махали барвистими крилами на тих крихітних людців, зачаївшись у кутку вікна, а їхні пащеки були в червоних краплях фарби, що мала означати кров.
Я так заздрила цим драконам!
Я б і далі роздивлялася ці химерні іграшки — дідо ніколи не приносив нам нічого такого! — але вже за мить мене відштовхнула в бік юрба людських дітей у супроводі літньої сивої жінки, яка позіхнула й знизала плечима, угледівши мене. Малеча ж кинулася пропихатися повз мене, відштовхуючи одне одного ліктями від вітрини.
Але тиснява тут була не тільки в крамницях. Навіть ліхтарні стовпи були в якихось папірцях, наклеєних чи прикноплених, — ці аркушики сповіщали про якісь крамниці чи прийдешні події. Клапті папірців літали над брукованою вулицею, падаючи під копита коням, по них тупцяли сотні перехожих, які сновигали туди й сюди, ані на мить не сповільнюючи руху. Дракони ніколи б не зголосилися жити в такій тисняві з тисячами й тисячами інших істот обіч. Адже тут місця не було навіть для того, щоб розправити крила чи голосно загарчати, повідомляючи, що ця простора територія належить лише їм.