Щира шахрайка
- Автор: Локхарт Эмили
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4296-8
- Переводчик: Юлія Підгорна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щира шахрайка». Краткое содержание книги:
Джул їхала містом. Коли вони дісталися мосту «Золоті Ворота», дівчина була на нервах. Тиха подорож дратувала її. Вона злегка підштовхнула Брук ліктем, і та прокинулася.
— Міст, — сказала Джул, — подивися, — він бовванів над ними, помаранчевий і величний.
— Людям подобається вбивати себе на цьому мосту, — пробурмотіла Брук, ледве ворушачи язиком.
— Що?
— Це другий за популярністю міст для самогубств у світі, — сказала Брук. — Я десь таке читала.
— А який на першому місці?
— Міст на річці Янцзи. Не згадаю назву. Я читаю про такі речі, — відказала Брук. — Людям здається, що зістрибнути з моста — це поетично. Ось чому вони це роблять. Тимчасом як, скажімо, накласти на себе руки, спливши кров’ю у ванній — це просто брудно. Що треба вдягнути, аби спливти кров’ю у ванній?
— Нічого не треба вдягати.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю, — Джул шкодувала, що привернула увагу Брук до цієї теми.
— Не хочу, щоб люди бачили мене голою, коли я помру! — заволала Брук у повітря під «Золотими Воротами». — Але я також не хочу вдягатися, щоб лягти у ванну! Це дуже незручно!
Джул ігнорувала її.
— У будь-якому разі зараз тут будують огорожу, тому люди не зможуть стрибати, — вела далі Брук. — Тут, на Золотих Воротах.
Вони мовчки виїхали з моста і повернули до парку.
Зрештою Брук додала:
— Мені не варто було цього казати. Я не хочу підкидати тобі ідею.
— У мене немає такої думки.
— Не вбивай себе, — попросила Брук.
— Я й не вбиваю себе.
— Я зараз твоя подруга, так? Ти ненормальна.
Джул не відповіла.
— Я виросла поруч із нормальними, цілеспрямованими людьми, — провадила Брук. — Ми в моїй родині завжди поводилися нормально цілісінькими днями. Аж так нормально, що мені хотілося видрати собі очі. Тож я типу експерт. А ти? Ти ненормальна. Я кажу лише: тобі слід подумати про те, щоб дістати допомогу.
— Ти гадаєш, що у нормальних людей є чортова купа грошей.
— Ні, я так не думаю. Вівіан Абромовіц учиться на повній стипендії у Вассарі, а вона нормальна, ця відьма.
— Гадаєш, це нормально — постійно отримувати те, що бажаєш, — вела далі Джул. — Щоб усе було легко і просто. Але це не так. Більшість людей не одержують того, чого хочуть, знаєш, ніколи. Перед ними зачинені двері. Їм треба весь час боротися. Вони не живуть у твоїй чарівній країні двомісних автівок, ідеальних зубів, подорожей до Італії й одягу з хутра.
— Ось, — сказала Брук, — ти і підтвердила мою думку.
— Яким чином?
— Навіть говорити такі речі — ненормально. Ти повернулася в життя Іммі після багатьох років відсутності, за кілька днів ти переїхала до її будинку. Ти позичаєш в неї речі, плаваєш у її басейні й дозволяєш їй сплачувати твої зачіски. Ти вступила до довбаного Стенфорду і — о, ні — втратила стипендію, але не вдавай, ніби ти одна з чортових дев’яносто дев’яти відсотків. Ніхто не зачиняє перед тобою двері, Джул. До того ж ніхто не носить хутро, позаяк — агов! — це навіть неетично. Маю на увазі, можливо, чиясь бабуся вдягла б, але не звичайна людина. І я ніколи не дорікала тобі твоїми зубами. Господи! Тобі слід навчитися розслаблятись і бути людиною, якщо хочеш мати справжніх друзів, а не тільки тих, хто терпить тебе.
Решту подорожі вони їхали мовчки.
Вони припаркувались, і Джул дістала наплічник. Вона витягла з кишені джинсів рукавички та вдягла їх.
— Залишмо наші мобільні в багажнику, — запропонувала вона.
Брук протягом хвилини дивилася на неї, а потім, ковтаючи слова, сказала:
— Так, чудово, наблизимося до природи.
Вони замкнули телефони, і Джул поклала ключі від автівки до кишені. Вони підвели погляди, вивчаючи знак на стоянці. Пішохідні стежки були позначені кількома кольорами.
— Ходімо до оглядового майданчика, — мовила Джул, вказуючи на стежку, розмічену синім кольором. — Я була тут раніше.
— Байдуже, — відповіла Брук.
Це була прогулянка завдовжки в чотири милі[30] в обидва кінці. Парк був майже порожній через холод і різдвяну пору, лише кілька сімей поверталися назад, оскільки день уже добігав кінця. Втомлені діти скиглили, або їх несли на руках. Коли Брук із Джул почали сходити вгору, стежка була порожньою.
Джул відчула, як її пульс прискорюється. Вона йшла першою.
— Тобі небайдужа Імоджен, — сказала Брук, порушуючи тишу. — Не думай, що це робить тебе особливою. Імоджен небайдужа усім.
— Вона моя найкраща подруга. Це не те саме, що бути небайдужою, — відповіла Джул.
30
1 миля = 1,6 км.