Щира шахрайка
- Автор: Локхарт Эмили
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4296-8
- Переводчик: Юлія Підгорна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щира шахрайка». Краткое содержание книги:
Паоло підійшов і поклав руку їй на плече дуже-дуже лагідно, немов просячи дозволу. Ніби благоговіючи з того, що йому дозволено торкнутися її.
І Джул обернулась і сказала йому «так».
Стоунгендж був закритий.
І крапав дощ.
Не можна подивитися на камені, якщо тільки ви завчасно не купили квитки. Джул і Паоло не могли навіть поглянути на них із центру відвідувачів.
— Я обіцяв тобі стародавню таємницю, та не дістав нічого, лише паркувальний майданчик, — промовив Паоло, напівсумно і напівжартома, коли вони повернулися до машини. — Я мав це передбачити.
— Усе гаразд.
— Я знаю, як користуватись Інтернетом.
— О, не переймайся. У будь-якому разі мене дужче хвилюють вівці.
Він усміхнувся.
— Справді?
— Звісно. Овець ти ж можеш гарантувати?
— Ти серйозно? Тому що, насправді, я не думаю, що можу гарантувати овець і не хочу тебе знову підводити.
— Ні. Мене взагалі не хвилюють вівці.
Паоло похитав головою.
— Я мав би довідатися. Вівці — не Стоунгендж. Треба це визнати. Навіть найкращі вівці ніколи не стануть Стоунгенджем.
— Нумо їсти карамельки, — запропонувала Джул, воліючи підбадьорити його.
— Чудово, — сказав Паоло. — Це ідеальний план.
Будинок виявився взагалі не будинком. Це був особняк. Розкішна кам’яниця, побудована в дев’ятнадцятому столітті. Поруч були сади, а на вході — брама. Паоло мав код до воріт. Він відчинив їх і поїхав звивистою дорогою.
Стіни були цегляні, укриті плющем. З одного боку ріс похилий сад трояндових кущів із кам’яними лавками, який закінчувався круглою альтанкою поблизу струмка.
Паоло понишпорив у кишені.
— Десь тут у мене були ключі.
Дощ тим часом посилився. Вони стояли біля входу в будинок, тримаючи сумки.
— Чорт, де ж вони? — Паоло знову обмацав піджак, штани, знову піджак. — Ключі, ключі, — він зазирнув до сумки. Потім до наплічника. Вибіг і пошукав у машині.
Він сів у дверях, під навісом від дощу, і витягнув усе з кишень. Тоді все з сумки. І геть усе з наплічника.
— У тебе немає ключів, — сказала Джул.
— У мене немає ключів.
Він був шахраєм, пройдисвітом. Він взагалі не був Паоло Вальярта-Беллстон. Які докази бачила Джул? Ані посвідчення, ні онлайн-фотографій. Лише те, що він сказав їй, його манери, його знання сім’ї Імоджен.
— Ти дійсно знайомий із цими людьми? — запитала вона, намагаючись говорити невимушено.
— Це заміський будинок мого друга Найджела. Я гостював тут у нього влітку, будинок зараз порожній, і я знав код від брами, чи не так?
— Я насправді в тобі не сумніваюся, — збрехала вона.
— Ми можемо обійти будинок іззаду й подивитися, чи не замкнено кухонні двері. Там є город — іще з часів, коли тут були городи, — мовив Паоло. — Гадаю, технічний термін — «у старі-добрі часи».
Вони напнули свої куртки над головами і побігли крізь дощ, вступаючи в калюжі та сміючись.
Паоло пошарпав двері кухні. Вони були замкнені. Він блукав навколо, шукаючи запасного ключа між камінням, а Джул зіщулилася під парасолькою.
Вона витягла телефон і вбила у пошук його ім’я та відкрила зображення.
Фух. Безперечно, це був Паоло Вальярта-Беллстон. Пошук видав його фотографії на доброчинних фандрейзингах[26], де він стоїть поруч із батьками, без краватки на заході, де чоловіки, вочевидь, мусили їх одягати. Його світлини з іншими хлопцями на футбольному полі. Розміщена бабусею в блозі аж тричі фотографія з середньої школи, на якій був рот, повний брекетів, і погана зачіска.
Джул тішилася, що це Паоло, а не якийсь пройдисвіт. Їй подобалося, що він був хорошою людиною. Ще кращим було те, що він справжній, адже вона могла вірити йому.
Проте в Паоло є ще стільки сторін, яких Джул ніколи не пізнає. Стільки історій, про які він ніколи не розповість їй.
Паоло визнав пошуки ключа безнадійними. Його волосся геть змокло.
— Вікна на сигналізації, — промовив він. — Гадаю, це безнадійно.
— Що робитимемо?
— Краще ходімо в альтанку і деякий час цілуватимемося, — запропонував Паоло.
Дощ не вщухав.
Вони їхали у вогкому одязі до Лондона і зупинилися в пабі, щоб поїсти смаженої їжі.
Паоло зупинив машину коло будинку Джул. Він не поцілував її, а простяг руку, воліючи узяти її руку. «Ти мені подобаєшся, — сказав він. Я думав… я думаю, що вже все прояснив? Але гадаю, що маю це сказати».
Він подобався Джул. Їй подобалось, якою вона є поруч із ним.
26
Процес залучення грошових коштів та інших ресурсів, які організація не може забезпечити самостійно.