День повернення додому

— Бабусю, — нарешті сказав Дуґлас, порушивши тишу. — А я всередині такий самий? — він показав на курча пальцем.

— Так, — відповіла вона. — Трохи охайніший на вигляд, але приблизно такий самий.

— І в мене цього більше! — додав Дуґлас із гордістю за свої нутрощі.

— Так, — сказала бабуся. — Більше.

— А в дідуся ще більше. Його живіт так випирає, що він може ставити на нього лікті.

Бабуся засміялась і похитала головою.

Дуглас сказав:

— А у Люсі Вільямс із нашої вулиці, у неї…

— Мовчи, дитино! — наказала бабуся.

— Але ж у неї…

— Тобі нема ніякого діла до того, що там у неї. Це інше.

— Чого це воно в неї інше?

— Колись до тебе прилетить комаха-бабка і зашиє тобі рота, — переконано сказала бабуся.

Дуглас почекав трохи, а тоді запитав:

— А звідки ти знаєш, що я такий самий всередині, бабусю?

— Ой, та біжи вже куди-небудь!

У двері хтось подзвонив.

Дуґлас біг через вітальню і крізь віконця у дверях бачив солом’яного капелюха. Дзвінки лунали один за одним. Дуґлас відчинив двері.

— Доброго ранку, дитя. Господиня вдома?

З витягнутого, гладенького, горіхового кольору обличчя на Дуґласа пильно дивилася пара холодних сірих очей. Чоловік був високим і худим, при собі мав портфеля, валізу і парасольку, на руках носив дорогі щільні рукавички, а на голові — страшенно нового солом’яного капелюха.

Дуґлас відступив назад.

— їй не до того.

— Я хотів би винайняти кімнату нагорі, про яку йдеться в оголошенні.

— У нас десятеро пожильців, і ту кімнату ми вже здали. До побачення!

— Дугласе! — бабуся раптом з’явилась позад нього. — Доброго вам дня! — звернулась вона до незнайомця. — Не звертайте уваги на дитину.

Стиснувши губи, чоловік ступив у дім. Дуґлас дивився, як вони зникають на сходах, і слухав, як бабуся докладно розповідає про усі вигоди кімнати, що нагорі. Незабаром вона вже збігла вниз, накидала на Дуґласа купу постільної білизни з шафи і звеліла мерщій віднести її новому пожильцю.

Дуґлас зупинився на порозі кімнати. Вона дивно змінилася, просто тому, що у ній був незнайомець. Жахливий і делікатний капелюх лежав на ліжку, парасолька надійно сперлась на стіну. Вона нагадувала дохлого кажана зі складеними крилами.

Дуґлас блимав на парасольку.

Незнайомець стояв посеред зміненої кімнати — високий, дуже високий.

— Ось! — Дуґлас розсипав білизну по ліжку. — Ми сідаємо до столу рівно опівдні. Якщо ви спуститесь пізно, то все вичахне. Бабуся подає обід хвилина у хвилину кожного дня!