Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий,– сказав Моссаковський, осміхаючись.
– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза,– глузувала Онися.
– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.
Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.– Коли б господь приніс яких гостей абощо.
– Правду кажеш, паніматко! якби господь послав гостей, то все б таки більше з'їлось і випилось в кумпанії,– сказав Прокопович.– Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.
– Та вже. тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться,– обізвалась Онися.
Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули і в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.
– Десь господь послухай моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! – крикнув Про-копович і кинувся обнімати та цілувати гостя.
Прокоповичка кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.
– Тепер моя вечеря не пропаде! – сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.
Незабаром на столі з'явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на Великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат, й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками,– й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, – і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.
– Ну. господине, поки ще наші язики повертаються в роті, поговоримо по-божому за весілля. Коли нам справляти весілля? – спитав Прокопович.
– Воля ваша, отець Степан,– одказав Моссаковський,– а на мою думку весілля нема чого одкладати.
– Авжеж, нема чого одкладати,– сказала й Прокоповичка,– час сухий, теплий, погожий, надворі година. В нас усього, хвалити бога, доволі. Та ще коли б часом знов парафія не втекла.
– О, вже не втече! – обізвався Харитонів брат.– Ми вже прип'яли її добрим налигачем. Другий Балабуха не швидко найдеться.
– Хто його знає... коли б часом громада не передумала,– прикинула Прокоповичка, скоса поглядаючи на Харитонового брата, котрий і сам був би радий, щоб парафія зірнула з Ха-ритонової гнуздечки та втекла до його.
– А давайте справимо весілля через тиждень в неділю! – сказав Прокопович.
– Про мене й в неділю. В суботу спечемо коровай та шишки, а в неділю й до вінця,– сказала Прокоповичка, поправляючи на голові очіпок та намітку.
Вечеря скінчилась. Усі встали з-за стола, обернулись до образів і заспівали. Старший Моссаковський провозгласив «многая літа» господареві, потім господині й молодим. Усі заспівали «многая літа». В світлиці стало душно. Прокопович поодчиняв усі вікна. В хату полилась тонка прохолода сухої теплої осені. Зорі пишно блищали над садком на темному, аж чорному небі. Всі посідали й тільки сопли та обтирали піт з лиця. Розмова не клеїлась. Всі жмурили очі. Прокопович позіхнув на всю хату, за ним позіхнув старший Моссаковський, а потім позіхнула тоненько в рукав і Проко-повичка. Тільки молоді не позіхали в куточку. Онися все щебетала Харитонові, як Балабуха приїздив сватати її, як вона наклала йому в віз гарбузів. Харитін тихо сміявся й не зводив очей з її маленьких повних уст, котрі миготіли й ворушились – і з-під котрих блищали дрібні білі зубки.
– Тепер хоч і додому,– сказав старший Моссаковський.
– Та зостаньтесь ночувати,– просив Прокопович, соваючись на стільці,– ніч темна, а вам треба переїздити через Рось. Борони боже, якої напасті!..
Прокоповичка мовчала. Їй здавалось, що за ніч парафія втече од Харитона, як він не поїде ночувати в Вільшаницю.
Моссаковський встав і почав прощаться. За ним встав і Харитін. Гості розпрощались.