Старо-світські батюшки та матушки

Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на 'Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.

– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.

– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук,– сказав Моссаковський.

– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати її цілувати Моссаковського.

Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.

– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю,– кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав.

Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки,– нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

– Про мене, хоч і зараз,– сказав Мосса-ковський,– справді, нема для чого одкладати діла!

– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом,– говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі.– Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.

«Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхи-седека та повітову сваху Марту,– подумав собі Моссаковський,– бо старі на словах – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці».

– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати,– сказав Моссаковський.

– Як станете священиком у Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.

– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.

– І страшний суд намалюйте,– в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.

– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.

– Невже! – крикнув Прокопович.– Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!

– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою,– крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.