Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.
Белетрист Бескудніков — тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима — витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.
— Ого, — буркнув Двубратський.
— Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, — густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж».
— Даруйте! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?
— А зараз чудово на Клязьмі, — під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі — спільне болісно-чутливе місце. — Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.
— Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, — гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.
— Це вже як кому повезе, — прогудів з підвіконня критик Абабков.
Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:
— Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.
— Три тисячі сто одинадцять осіб, — докинув хтось із кутка.
— Ось бачите, — вела далі Штурман, — що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас…
72
— Генерали! — напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.
Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.
— Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, — вслід йому сказав Глухарьов.
— Лаврович один у шести, — вигукнув Денискін, — та їдальня дубом обшита!
— Ет, зараз не до того, — прогудів Абабков, — он уже пів на дванадцяту.
Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.
— Він міг би і зателефонувати! — репетували Денискін, Глухарьов і Квант.
Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.
На першому — голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому — голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому — купа зашерхлих ганчірок.
Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу — літератор Желдибін.
Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.
І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краще вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно закривши мерця до підборіддя чорним покровом?
Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.
І рівно опівночі в першій з них щось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакала. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: «Алілуя!!» Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті випотами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і раптовно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.