Майстер і Маргарита

Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.