Смак свіжої малини
- Автор: Сова Ізабелла
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3005-7
- Переводчик: Лариса Андрієвська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Смак свіжої малини». Краткое содержание книги:
Що призводить до того, що такий собі ніякий молодик раптом стає твоєю половинкою? Можливо, замість того, щоб шукати ідеалу, мало б звернутися до лікаря-окуліста? Пластична операція, на яку насмілюється двадцятишестирічна Малина, не позбавляє її страждань. Не допомагають ані подруги, ані ворожка, ані лікарі. І вже зневірившись у щасті, Малина вирішує зробити кар'єру — та негадано зустрічає велике кохання…
Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».
— Що це так смердить? — почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.
— Як ти зайшла?
— Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?
— Весняне рагу! — понеслась я до кухні. — От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.
— Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. — Евка зазирнула до баняка. — Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.
— Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.
— Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.
— Знову витрати. А я хочу жити ощадно.
— Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».
— І про що ця книжка? — запитала я без тіні ентузіазму.
— Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?
Я заперечила.
— Уланську запіканку. Просто, що скажеш?
— Ти перевіряла на практиці?
— Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? — зацікавилася вона моїм списком.
— А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? — похвалилась я.
— Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?
— Покажи, — вхопила я аркуш. — «Замикатиму двері, принаймні на клямку».
— Чого ти так дивишся? Це не я.
— А газ?
— Я вже казала, що ні.
— Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, — я роззирнулася по кімнаті. — Бляха, він знову кудись запропав.
— Хто?
— Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.
— Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.
— Я тільки хочу йому подякувати.
— Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?
4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс «Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.
— Малинко!
— Рафале! — «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». — Привіт.
Тепер краще, війнуло Сибіром.
— Я вирішив спитати, що там у тебе?
— Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.
— Чудово. — «Невже легка заздрість?» — А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.
— А поза тим, як життя? — «І ким є та дебела?»
— Потроху. Не нарікаю.
— Ти з кимось зустрічаєшся? — ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»
— Важко сказати… — В його голосі я почула вагання. — Роблю спроби.
— Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.
— Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. — «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»
— Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. — «Нехай не вимахується».
— Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?
— З якою метою?
— Друзі повинні часом зустрічатися. — «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».
— Зараз гляну у свій графік… — «Старий трюк».
— Відколи це ти живеш за графіком? — здається, я почула іронію.
— З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.
— Як у тебе завтра з часом?
— Не дуже.
— Шкода, тоді іншим разом.
— Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.
— А що ти робиш по вівторках?
Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.
— Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.
— Ти й справді змінилася, — визнав він, не приховуючи подиву. — Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.
— Колись ти не вживав слова «розрив».
— Я хотів, щоб ти менше переживала.
— Звісно, — збрехала я. — З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?
— Але в новорічну ніч ти ревіла, — нагадав він.
— Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?