Письменники про футбол

На зустрічі, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика посадили коло вікна з одного боку столу для переговорів. З іншого боку вмостились тренер і головні функціонери «Торпедо».

— Ну, привіт, юне обдарування, — холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо мусить його розуміти.

Мій напарник кивнув.

— Перед тим, як уживати якихось заходів, цебто, перед тим, як почати тебе дрючити, я все ж хочу почути, хлопче, що в тебе за проблеми?.. Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою скучаєш чи, може, тобі дівку захотілося? — Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець він уже майже кричав. — Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо», що сидів праворуч від Триндецького, пілікнув мобільний. Спортивний директор кинув на свого колегу гнівний погляд, але згодом примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

— Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… — Шимпанзюк надовго замовк, а потім: — Кого знайшли?! — аж йойкнув селекціонер. Його очі в буквальному розумінні полізли на лоба, а нижня губа затряслася. — Якого Реймандо Джуніперо? Ви при своєму розумі? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до того, що йому говорять у трубку. А Тьомик тим часом відчував, як його нутрощі холонуть, а серце завмирає, немов вкриваючись тонким шаром криги.

Закінчивши розмову, селекціонер Міша виглядав вельми спантеличеним і навіть дещо наляканим. Він зітхнув, отупіло обглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького і прошепотів на вухо кілька слів. Директор уважно вислухав Шимпанзюка і промурмотав:

— Це маячня. Цього не може бути…

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима туди-сюди, немов вирячкуватий гекон у джунглях. Затим він різко нахилився і, обпершись ліктями на стіл, підсунувся впритул до Тьомика. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо і підозріло, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький розкрив рота, збираючись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

— Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Я не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Я перепрошую, пане президенте, я вас правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не був, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не переживайте, пане президенте, до приїзду посла проблему буде вирішено.