Письменники про футбол
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Жадан Сергей Викторович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-2595-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Письменники про футбол». Краткое содержание книги:
— Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти пройдеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому випадку — інсценуй травму на тренуванні. Це ж усього лиш місяць, чувак! А тоді — ми станемо казково багатими! Якщо все піде по плану, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати чи махлювати.
Тьомик насупився і замовк. Хлопець так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою він озвався:
— Добре, мій друже-комбінаторе, а що ти скажеш на це: куди ти збираєшся дівати справжнього футболіста?! Та ще й на цілий місяць, га?
— Що за дурна звичка, перейматись усякими питаннями, які не входять у твою компетенцію? — форкнув я. — Джуніперо я беру на себе! Твоє діло: поїхати на торпедівську базу і протягом чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки подумай: відмінне харчування, режим, заняття на свіжому повітрі — ну чим не санаторій, бляха-муха! Чого ти викаблучуєшся, чесне слово?
Тут я мушу на хвильку перерватися і зробити офіційну заяву.
Шановні читачі, а особливо — вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу в цілому і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я намірявся поцупити гроші з казни свого улюбленого футбольного клубу і через це, повірте, почувався кепсько. Однак саме цим я збирався й обмежитись. Клянусь! Мої плани не йшли далі вилучення нещасних 180 тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня!). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби я знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби я хоч на секунду зазирнув у майбутнє і побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби якоїсь миті у мене сталось просвітління, і я усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному розумінні поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноручно задушив би Тьомика, а сам — віддався б на поталу своїм кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може статися, якщо запустити мого друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».
Хвилин із п’ять ми з напарником нахмурено німували, час від часу кидаючи один на одного гнівні погляди. Тьомик вважав мою задумку абсолютно божевільною і не хотів у це вв’язуватись. Одначе сума прибутку була направду неймовірною. Рідко, ой як рідко вдається крутнути оборудку, чистий вихлоп із якої сягнув би 180 тисяч євро. Справжній джек-пот!
— Що робимо з «доданою вартістю»? — глухо, наче із погреба буркнув мій колега. Так поміж себе ми називаємо прибуток від махінацій. Ну, по-науковому.
— 60 на 40… 60 — мені.
— Чого це раптом?
— Тому що це моя ідея.
— Але не забувай, що саме мені її втілювати!
— Краще ти не забувай, що поки я не позбавлюсь Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе друже, я згоден на рівний розподіл — 50 на 50.
Тьомик рішуче захитав своєю кудлатою макітрою:
— 70 на 30, я забираю більшу частку.
— Ах ти ж бандит! Мерзотник! Хапуга! — від злості я аж ляснув долонею по дивану. — Нізащо!
Втім, трохи заспокоївшись, я висунув нову пропозицію.
— 40 на 60. Ти береш 60 %.
Тьомик миттю посміхнувся і, простягнувши мені руку, мовив:
— Згода! 40 на 60, і я нічого не хочу знати про те, як ти усуватимеш Реймандо.
Я хмикнув і неохоче потиснув його правицю.
Приблизно через двадцять годин я передзвонив Артему:
— Чувак, привіт!
— Здоров!
— Як ти?
— Та ніяк… Трохи хвилююся. А ти як?
— Спати хочеться, але я тримаюся, — я намагався говорити якомога бадьоріше, сподіваючись заразити своїм оптимізмом Тьомика. — Я владнав питання з Реймандо.
— Як?
— Не питай. Тобі зовсім не обов’язково про це знати. Краще хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся у кеди і дуй до мене. Я чекаю тебе на Софіївській площі навпроти готелю «Hyatt».
Через сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перейшли майдан і спинилися прямо біля входу до «Hyatt’y», велетенської темно-синьої будівлі зі скла.
Я був одягнутий у тісний діловий костюм від «Вороніна» і для солідності прихопив із собою папку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався у шортах та спортивній куртці.
— Ну і що ти придумав? — спитав мене Тьомик.
— Оскільки грошей на те, щоб зняти номер у цьому кошмарному стійлі у нас немає, — я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, — просто стоятимемо на вулиці перед входом.