Друге життя Брі Таннер

Схоже, ніхто й не помітив, що у відповіді Райлі щось було не так, – окрім Фреда. Бо Фред зиркнув на мене згори вниз, звівши одну брову. Я знизала плечима.

– Ви готові до винагороди? – запитав Райлі.

У відповідь його маленьке військо заревіло.

– Сьогодні ви відчуєте на смак, яким буде наш світ, коли зникне і слід конкурентів! За мною!

Райлі помчав геть, Раулів загін насідав йому на п’яти. Загін Крісті пробивав собі дорогу в передні ряди ліктями й кігтями.

– Не змушуйте мене змінювати плани! – заволав Райлі з верхівки дерева. – Бо підете в похід спраглі, мені байдуже!

Крісті рикнула якийсь наказ, і її загін неохоче зайняв позицію позаду Раулевих солдатів. Ми з Фредом дочекалися, поки всі вони зникнуть удалині. А тоді Фред жестом припросив мене, мовби кажучи: «Спочатку дами!» Не схоже було, що він боїться відкривати мені спину – радше намагається бути галантним. Я побігла за військом.

А воно вже давно щезло з поля зору, проте я легко взяла слід. Ми з Фредом бігли мовчки, але це мовчання було дружнім. Цікаво, що він думав? Можливо, його діймала спрага. У мене в горлі аж пекло, тож у нього, мабуть, так само.

Хвилин за п’ять ми наздогнали наших, але старалися триматися на віддалі. Військо рухалося навдивовижу тихо. Всі були зосереджені та якісь… дисципліновані. Я навіть пошкодувала, що Райлі не розпочав вишколу раніше. Поряд із такими вампірами перебувати значно легше.

Ми перетнули порожнє шосе, потім смужку лісу – і вийшли на пляж. Вода була гладенькою; оскільки ми рухалися здебільшого на північ, то це, мабуть, затока. Ми не наближалися до маєтків і жилих будинків – я була певна, що не просто так. Спрага і напружені нерви – цього цілком достатньо, щоб наша подоба організованої армії перетворилася на розгардіяш.

Ми ще жодного разу не полювали всі разом, і зараз я була переконана, що ця ідея не з найкращих. Занадто добре пам’ятаю, як тої ночі, коли я вперше заговорила до Дієго, Кевін і хлопчина-павук билися через жінку в машині! Райлі краще забезпечити нам побільше харчу, бо в іншому разі вампіри за кров почнуть роздирати одне одного.

Біля крайки води Райлі зупинився.

– Не ловіть ґав, – звелів він. – Вам треба бути ситими й міцними – в самому розквіті сил. А тепер… повеселімося!

Він пірнув у хвилі, не здійнявши бризок. Занурюючись у воду, вурдалаки схвильовано гарчали. Нам із Фредом довелося наблизитися до решти, бо у воді ми не могли плисти на запах. Але я відчувала – Фред вагається, він готовий утекти, якщо виявиться, що бенкет переноситься. Схоже, він довіряє Райлі не більше, ніж я.

Заплив був недовгим – незабаром ми угледіли, як вурдалаки виринають на поверхню. Ми з Фредом випірнули останніми, і щойно наші голови показалися з води, Райлі заговорив, мовби чекав тільки на нас. Мабуть, йому бачити Фреда було легше, ніж іншим.

– Ось він, – мовив Райлі, вказуючи на великий пором, який чукикав собі на південь, мабуть, здійснюючи останній нічний рейс із Канади. – Зачекайте хвильку. Коли згасне світло, можете починати.