Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань — від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, — свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох — не більше п'яти — першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених — створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, — гірко подумав Гайдук. — Мені здається, що я все знаю. Це — небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»
З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.
Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».
Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.
— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.
— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.
— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?
— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.
Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:
— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.
— Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.
— Немає чим, — винувато сказав він.
— Я так і знала, Ігорю Петровичу Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.
Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.
— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.
— Китайці вирощують у теплицях.
Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв їі сповідь, дізнався б про їі ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.
— Що ж ви, — перервала мовчання Оля. — Дмухніть… треба загасити.
Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:
— А якби стояло п'ятдесят дві свічки?
Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:
— Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?