Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #4
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту». Краткое содержание книги:
Що ж, у неї так завжди: кохання і розшук переплітаються так щільно, що і гадки не маєш, як усьому тому дати раду...
Не відрізниш! — Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.
— Ображаєш, друже! — вдоволено примружився майстер. — Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона — з другого!
Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.
— Слухайте, але ж і ви — геній! — Софійка промовляла це абсолютно щиро.
— Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! — з гідністю погодився. — Зате продати можна! — зареготав.
— І автограф один в один! — згадка про гроші повернула Софійку до «слідчого експерименту». — А власний автограф черкнете?
— Чого не зробиш для такої красуні! — Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.
— Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? — ого, двієчник Сашко робить успіхи!
— Хоч і самого Шишка! — розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.
І тут уже Сашко — чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у «яблучко»:
— Ви маєте на увазі Шишкіна?
— 1 Шишкіна теж! — багатозначно реготнув бородань.
Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.
— Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ...Музейники? ...Сюди приїдуть? ...Та ну!
Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про «витік інформації».
— Я-а-а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ...А доказів де візьмуть? ...Та, добре вже, добре! Як скажете! ...Ну все, до зв'язку!
Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як-то кажуть, ноги в руки і — тікати звідси чимдуж!
Що Софійка з Сашком негайно зробили.
42. НЕ В ТІ ДВЕРІ
Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.
Переглядали-гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!
— Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? — непокоїлась мама.
— Ми ні про що не проговорились! — запевнив Фадійчук.
— Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! — жартував-дивувався тато.
— Господи, — вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби-Валіної квартири і зашепотіла-зашипіла: — Ми ж зовсім забули за неї!
— За кого? — так само пошепки спитали батьки.
— Баба Валя! — самими губами проказала Софійка. — Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, — дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, — таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!
— Ти знов за своє? — сердито мама.
— Не могла щось цікавіше придумати? — несмішкувато гмикнув тато.
— Під-слуш-ки! — напівшепотіла-напівкричала Софія і вказала під тумбочку, — Звідти! Звідти хтось до нас підсверлюється постійно, певно, там вони і вмонтовані!
— Ой, я забув! — радісно спохопився Фадійчук. — Я ж обіцяв розв'язати цю проблему! І дещо приніс!
Він побіг до свого напівпорожнього рюкзака і дістав із нього... мишоловку!
Коли німа сцена закінчилась, кожен узявся до свого. Софійка силкувалась прикинути, як мишоловка має зашкодити підсушкам. Мама завищала, вхопила Ростика й вискочила на диван. Тато ж із Сашком узялись відсувати комода.
На його задній стінці зяяла невеличка охайненька дірочка. Така ж сама була і в плінтусі.
— Книжки! — ще голосніше вереснула мама. — Там же мої підручники й методичні папки!
Розвантажили вміст комода — і щезли всі сумніви:
— Миша! Тут попрацювала миша!
Ш — Ишка? Біль а! — погодився братик. Видно, цитував «Курочку Рябу». —Кокотилась! — підтвердив Со-фійчині здогади малий.
Цього разу, правда, нічого не покотилось: лиш мама розпачливо діставала одну за одною понадкушувані брошури. Ламіновані тверді палітурки були надгризені більше, а тонкі — майже не торкані.
— По-перше, тут їх, мабуть, ціле сімейство, — вражався тато. — А по-друге, миші мають сучасний смак!
— Ох, видно, своїх мишенят вони за моїм Сухомлинським виховували! — аж застогнала мама над знахідками: — «Сто порад учителеві» і «Школу радості» геть перетрубили!
Софійка стояла ні в тих ні в сих. От Сашко! Міг би зразу сказати, а то: «Спокійно, Софійко, спокійно! В такій делікатній справі шуму не треба!» Ще й за руку брав! Стоїть тепер щасливий, наче не мишаче кубло, а леськовичівський скарб відшукав! Теж іще — переможець! і
Добре, хоч тато пішов на кухню по сало для приманки, тож не встиг іще пожартувати щодо Софійчиної теорії з підслушками. І ще ліпше, що мама за своєю «Школою радості» геть забула про бабу Валю, а тому не свердлила зараз доньки докірливим поглядом, як ото вона вміє! Але ж це ненадовго...
— Що ж, як наша кицька — декоративна, для краси! — мама таки знайшла, на кого кинути прокурорський погляд. Нещасна Чорнобілка аж зіщулилась від І звинувачень. Для краси!.. Добре, мама хоч визнала її вроду!
— Звісно, як її щодня рибою годують, буде вона тобі мишами цікавитись! — повернувся з кухні тато, тримаючи пальцями пелюсточку сала.
194
Здається, це якраз той момент, щоб, як і від Кваші чи зі старого парку, — ноги в руки і втект... акуратненько вийти кудись у квітучий духмяний двір.
В лабіринті теж не всі ходи кудись ведуть, є такі, що й у тупик заводять, усяк буває.
4 3 . ХІД КОНЕМ
Зате одразу після невдачі Софійка у своєму лабіринті вирішила зробити хід конем. Як учив її тато, в шахах — це крутий ге-подібний розворот. На дев’яносто градусів, можна сказати.
Вислизаючи з дому, додумалась прихопити заповітного записничка та ручку. І тепер, поки вони всі її зневажили і ганяють за дрібного гризункою, Софійка візьме та й піде собі в архів, а що такого? Тим паче, в суботу архів працює.
Елеонора зустріла її і не привітно, й не сердито. Покірно пішла по папки Вікторії Щербанівської. Видно, Пустельник таки зумів переконати музейницю поважати свою небогу!
Перед пожовклим довгастим конвертом із вензелем «КЩ» Софійчине серце забилося особливо тривожно. Кирило Щербанівський?
«Пишу сего листа, аби виказати в ньому свою останню волю. Виказати, що моє серце не видержує більше насміяння над моїм краєм, над моїм людом і родом. Бо як я остатні роки не поневірявся, як не працював до
повного вичерпання сил, як не клопотав о збереженні Музею для громадянства — все ішло прахом, все як горохом о камінну кріпость. Картину Рембранта навпіл розпиляти, «аби краще можна було оглядати»!.. Музей розграбовано, батька злочинно забитоСофійка відірвалась від читання і вхопилась за голову: вона вже знає, як саме вбито Кирилового батька? На саме Різдво 1920 року, зухвалим пострілом у вікно, як і Симиренка! Може, й убивця той самий?
Після всього знайденого-перечитаного Кирилова історія сприймається вже як історія найрідніших людей? Вдих — видих?.. Що ж, далі?
«.... Матір відлучено від справи її життя і вигнано з мешкання у глухий підвал. Про мене — й казати нічого. Остатньою краплею став арешт Юльця в Харкові: адже поїхав до столиці, аби замолвити за мене слово, аби мене реабілітувати!..»
Юльцьо — ще ж Юліан! Юлій Мокренко! І рік збігається: 1927, коли його й заарештували! На цілих двадцять дев’ять років!.. Оце злочинець: поїхав до столиці за брата заступатись!.. Але чому заарештували в Харкові? А! Він же тоді столицею був!.. Отже, Софій-чина версія слушна: Мокренко — син Щербанівських! Всиновлений чи рідний, але син!