Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А коли не розгуляється? — різко перепитав його Івановський. — Тоді що ж? Півночі — котові під хвіст? Так, чи що Півночі гайнувати не випадало, їхній маршрут був розрахований саме на цілу ніч. Зрештою, старшині не можна відмовити в розважливості: якщо перехід зірветься — не буде потрібна й найповніша, найдовша ніч.
Правофланговим на стежці стояв сержант Лукашов, із кадрових — плечистий мовчазний парубок, справжній трудяга піхотинець, помічник командира взводу, спеціально відряджений із батальйону охорони штабу на це завдання. В усьому його вигляді, неквапливих і чітких рухах було щось упевнене, дуже і надійне. Поруч споряджався на стежині боєць Хакімов, теж із стрільців. Хоч і не було ще ніякої команди, на його смаглявому обличчі з темними бровами уже з'явилася увага до командира; гвинтівка — в одній руці, а лижі в другій рівненько стояли коло ніг. Поряд з ним, поправляючи свою ношу вибухівки, стояв боєць Судник, молодий ще хлопецьпідривник, рухливий і спритний-таки на вигляд. Він один з небагатьох сам попросився у групу, після того як у неї зарахували сапера Шолудяка, з яким вони разом займалися обладнанням КП штабу армії. Івановський не знав, який з Шолудяка підривник, а лижник з нього виявився нікудишній, це відчувалося з самого початку. Метушливий і мішкуватий, цей сорокарічний дядько ще не встиг стати у стрій, як уже розорив свою зв'язку, лижі й палиці розповзлися на всі боки. Боєць похопився збирати їх і впустив гвинтівку у сніг.
— Не міг як слід зв'язати? — ступив до нього Дзюбін. — Ану давай сюди!
— Ви на лижах як ходите? — відчувши недобре, запитав Івановський.
— Я? Так собі… Катався колись. «Колись», — роздратовано подумав лейтенант. Чорт візьми, здається, підібрали групу. А проте воно й зрозуміло, треба було самому всіх опитати, порозмовляти з кожним наодинці, кожного перевірити на лижні. Але самому не було коли, сам два дні проваландався в штабі, у начальника розвідки, потім у командуючого артилерією, у політвідділі, в особливому відділі. Групу підбирали інші, без нього. А відомо, як підбирають для когось.
Швидко темніло, наступала холодна ніч, завірюха зовсім ущухла, і лейтенант заквапився. Дзюбін, здавалося, надто довго порпався з лижами цього Шолудяка, поки зв'язав їх. Навпроти в терплячому чеканні, що позначалося на темних під капюшонами обличчях, стояли його бійці. За Шалудяком височів Краснокутський, дебелий красень у гостроверхому, як і в Дзюбіна, шоломі-будьонівці, поруч закляк довгошиїй Кудрявець і коло нього — непримітний, мовчазний Заєць. Останнім на стежці стояв, мабуть, наймолодший тут боєць Пивоваров. Лейтенант близько не знав їх, тих, з ким незабаром доведеться йому розділити славу або смерть, але вибору він не мав. Звичайно, було б куди краще відправитися на таку справу з добре знайомими, випробуваними в боях хлопцями, але де вони, ті його добре знайомі хлопці? Тепер важко й пригадати вже ті села, кладовища, ті ліски й пагорки, де у братських могилах позоставалися вони, його батарейці. За п'ять місяців війни уціліло небагато, тиждень тому з ним разом пробилося через лінію фронту всього четверо. Двоє при цьому обморозились, одного поранило під час переходу біля Олексіївки; до самого кінця з ним залишався обчислювач сержант Воронок. Цей Воронок дуже знадобився б тепер, але Івановський не зміг розшукати його. Обчислювача відправили в стрілецький батальйон на передову, звідки, як відомо, не всі повертаються…
— Так… Рівняйсь! Струнко! Товаришу лейтенант…
— Вільно, — сказав лейтенант і запитав:-Усі знаєте, куди йдемо?
— Знаємо, — пробасив Лукашов. Решта згідно мовчали.
— Ідемо до німця. Чого і для чого — про це потім. А зараз — хто хворий? Ніхто? Усі, значить, здорові? Хто на лижах ходити не вміє Коротенький стрій насторожено притих, темні, стомлені? чеканням і увагою обличчя покірно й пильно позирали, блимали з-під бязевих капюшонів на свого командира, який зараз неподільно брав під свою опіку їхні солдатські долі. Усі принишкли, мовчали, напевне, ще не в усьому, що їх чекало, розібралися й самі. Але нічого іншого, як цілком покластися на нього, їхнього командира, та на оцього цибатого старшину, що другий день піклувався про групу, їм не лишалося.