Піти й не повернутися

— Підйом! Виходь шикуватися!

Івановський, стоячи неподалік, прислухався. Негучна розмова в сараї відразу урвалася, все там стихло, ніби загіпнотизоване цією, власне, такою звичайною армійською командою, що тепер означала для всіх дуже багато. За мить, однак, усе там заворушилося, зашамотіло, почулися голоси, і ось уже хтось перший ступив із дверей на чистий вечірній сніг. «Пивоваров», — замислено відзначив собі Івановський, угледівши білу постать бійця в новенькому маскхалаті на тлі темного зрубу стіни. Але одразу ж і забув про нього, заклопотаний своїми думками та слухаючи суворі накази старшини в сараї.

— Скоріше виходь! І нічого не забувати: повертатися не будемо! — глухувато долинав через двері стурбовано-буркотливий голос Дзюбіна.

Старшина, очевидно, сердився, так і не погодившись із лейтенантом, хоч майже нічим і не виказував своєї незгоди. Але хай! Сердитися Дзюбін міг собі скільки завгодно, це його особиста справа, але поки тут командує він, лейтенант Івановський, йому й вирішувати. А він уже й вирішив — остаточно і безповоротно: переходитимуть передову тут, і негайно, тому що скільки ж можна відкладати! І так він чекав майже шість діб — були зовсім близько, за якихось тридцять кілометрів, стало шістдесят — щойно міряв по карті; на місцевості, зрозуміло, набереться й більше. Правда, наприкінці листопада ночі довгі, та все ж надто багато покладатися на цю одну ніч, щоб нерозумно втрачати такий дорогий тепер для них час.

Лейтенант рішуче узяв приставлену до стіни зв'язку лиж — свою зв'язку — і відступив зі стежки в сніг — на три кроки попереду групи. Бійці квапливо розбирали лижі, натягували на голови капюшони; вітер з-за рогу злісно шарпав тонку бязь маскувальних халатів і хляскав по грудях довгими кінцями поворозок. Як Івановський не викидав усе зайве, речей набралося чимало, і всі дев'ять бійців мали тепер дуже незграбний вигляд у своїх товстих тілогрійках, обвішаних під маскхалатами речовими мішками, гранатними сумками, підсумками, патронташами. На додачу до всього — ще й лижі, які були поки що громіздким тягарем, не більше. Але все це необхідне, а лижі, які здавалися тепер непотрібними, дуже знадобляться потім, у німецькому тилу, — на лижі в нього була вся надія. Це саме він запропонував поставити групу на лижі, і його ідею відразу ж і охоче схвалили всі, од флегматичного начальника відділу розвідки до прискіпливого, строгого начальника штабу.

Інша справа, як її здійснити, цю ідею. Саме це найбільше турбувало зараз лейтенанта, поки він мовчки, з прихованим нетерпінням чекав, коли група вишикується. У снігових присмерках бійці розбирали лижі і, глухо постукуючи ними, тісно ставали на вузенькій стежині. Як вони покажуть себе на лижах? Не було часу як слід перевірити усіх на лижні, наближалися до передової завидна, зігнувшись, пробиралися чагарями. Зранку він просидів на спостережному пункті командира тутешнього стрілецького батальйону — стежив за ворогом. Цілий день з низького захмареного неба сипало ріденьким сніжком, надвечір опади погустішали, і лейтенант аж зрадів. Він добре вивчив увесь маршрут переходу, запам'ятав на ньому кожну купину, і ось раптом сніг, — що може бути краще! Але як тільки почало смеркати, вітер повернув убік, снігопад став меншати і майже припинився зовсім, лише ріденькі сніжинки пролітали в холодному повітрі, сліпо натикаючись на потріскані стіни сарая. Старшина пропонував зачекати зо дві години, може, хуртовина знову розгуляється. В завірюху вони б упоралися куди краще…